…овський цар Петро I оголошує гетьманом «обох боків Дніпра» Івана Скоропадського, і Глухів на період з 1708 по 1722 року стає його гетьманською резиденцією. У 1727-1734 рр. Глухів – резиденція гетьмана Лівобережної України Данила Апостола, а у 1750-1764 рр. – гетьмана України Кирила Розумовського і столиця Української гетьманської держави.

Характеристика українського козацького війська.

Запорозьке козацтво.

У цей історичний період Запорозька Січ існувала в п’ятьох місцях:

на річці Чортомлик (1652-1709 рр.);

на річці Кам’янка (1709-1711 рр.);

в Олешках (1711-1728 рр.);

на річці Кам’янка (1730-1734 рр.);

на річці Підпільна (1734-1775 рр.).

З середини XVIII ст. для Січі настали найтрагічніші часи.

Кошовий отаман Кость Гордієнко підтримав велику загальнонаціональну ідею гетьмана України Івана Мазепи щодо необхідності побудови незалежної, самостійної вільної Української держави.

Запорозьке військо (за реєстром – 17967 чоловік, окрім тих, які господарювали по зимівниках) вперше за всю історію свого існування підкорилося владі російської імператриці Катерини II, у 1762 році присягнувши їй на вірність.

Остання Запорозька Січ мала паланкову структуру: 9 паланок, з них 6 – на лівому березі Дніпра: Кальміуська, Личківська, Орельська, Прогноїнська, Протовчанська, Самарська (столиця м. Самара – нині Новомосковськ) і 3 – на правому: Бугогардова, Інгульська, Кодацька (столиця м. Новий Кодак – нині Нові Кайдаки, район Дніпропетровська) Військово-адміністративне управління паланки називалося гарда, його очолював полковник. У фортеці Січі розміщувалося 38 куренів, які мали кожен свого виборного отамана та власну казарму.

У складі Запорозької Січі були: військовий старшина і кошовий отаман; військовий суддя; військовий писар; військовий осавул; при кожному писарі був писарчук; при артилерії – гармаш, підосавул, довбуш.

Поступово Січ була підпорядкована владі гетьмана Кирила Розумовського, але військове російське керівництво не рахувалося з його владою і поводило себе на Україні, як забажається. Та у те втрутився батюшка Сокальський: мовляв, не годиться нам підносити шаблі супроти православної цариці. А правду кажучи, ніхто так і не взнав, якого віросповідання була ота Катерина II.

Землі Січі за указом російської цариці почали роздавати під заселення іноземцям, а в середині XVIII ст. Січ була повністю знищена російськими військами (на час ліквідації Січі населення республіки «Вольності Війська Запорозького» сягало 200 тис. чоловік). Як тільки на Січ прибув від Текелія полковник Місюрєв з вимогою, щоб кошовий отаман Петро Калнишевський з’явився у таборі російського командування, запорожці зрозуміли всю підступність ситуації та почали радитись на козацькій раді як бути далі. Більшість козаків виступило за оборону Січі. Та архімандрит В.Сокальський, страхаючи козаків Божою карою за пролиття християнської крові, таки вмовив козаків здатися. Військо генерала Текелія «тихо, без пострілу», вступило до Січі.

Ось як описала ці події Є.Скоропадська, донька гетьмана Скоропадського: «Щоб ту твердиню ліквідувати, російська цариця Катерина II вислала на Хортицю 3000 вояків. А запорозьке військо було численність до 7000. Беручи до уваги ще й граничну відчайдушність козацтва, останні могли сміливо шапками накрити московських займанців.

Отож, послухавши закликів батюшки, козаки склали зброю і покірно пішли на смерть у болота навколо Неви, щоб споруджувати російську столицю Петроград».

Водночас за наказом Текелія Січ була пограбована, в тім числі і запорозькі церкви, захоплено клейноди та архів і відправлено до Петербурга. Але не всі запорожці склали зброю. 5000 козаків, захопивши з собою частину клейнодів, перейшли в турецькі володіння і заснували Задунайську січ.

Кошовий отаман Петро Калнишевський 25 років був ув’язнений в кам’яній ямі в Соловецькому монастирі, військовий суддя Павло Головатий і військовий писар Іван Глоба були заслані до Тобольського монастиря.

На цьому історичний період Запорозької Січі на землях України, який охоплював понад 200 років, завершився. Козаки ж були переселені за межі України або призвані в регулярні полки російської армії.

Реєстрове козацтво.

У кінці XVII ст. Річ Посполита повністю ліквідувала на землях Правобережної Гетьманщини як реєстрове, так і все правобережне козацтво. Історія українського реєстрового козацтва, яке перебувало на службі у польсько-литовських королів близько 127 років, завершилася.

Слобідське козацтво.

У середині XVIII ст. російським царизмом на Слобожанщині було скасовано козацький устрій, а п’ять полків Слобідського козацтва було реорганізовано в чотири гусарські полки регулярної російської армії: Острозький, Охтирський, Сумський та Ізюмський.

Козацьке військо Лівобережної України.

У кінці XVII ст. козацьке військо Лівобережної України нараховувало 30 тисяч реєстрових козаків, але з ліквідацією гетьманства почався процес і його ліквідації. На Лівобережжя перевів своїх козаків і обивателів Кальника запорозький полковник Кулик. Під його регіментом перебували полки полковників Іскри та Самуся, а також Я.Гладкого й А.Абазіна.

Козацьке військо Правобережної України.

У 1689 році правобережним гетьманом став полковник Гришко Іванович, який вів непримиренну боротьбу проти фастівського полковника Семена Палія.

Регулярні полки московської армії, які були реорганізовані з козацьких полків чи сформовані з козаків:

чотири гусарські полки: Острозький, Охтирський, Сумський та Ізюмський – з слобідських козацьких полків;

полки, сформовані для участі в російсько-турецькій війні 1768-1774 рр.,

гусарські, пікінерські та інші.

Боротьба українських козаків проти Туреччини у складі російської царської армії (1775 – 1812 рр.)

1775 р. перехід частини козаків (5-6 тис.) на землі Туреччини (Задунайська Січ), частини – на Дон, невелика частина осіла над Чорним морем – там, де нині місто Одеса, деякі залишилися жити на колишніх землях Запорозької Січі та в інших губерніях Російської імперії;

1788 р. (14 січня) початок формування князем Г. Потьомкіним на території між Дністром і Бугом «Війська вірних чорноморських козаків» із колишніх запорозьких козаків для участі у війні (загони пластунів (9681 чол.), кіннота (2829 чол.) та морська флотилія) на чолі з кошовим отаманом Білим С.Г. (який отримав чин підполковника російської армії); Козацькому війську російським урядом було передано атрибутику знищеної у 1775 році Запорозької Січі, і воно було направлено у розпорядження російського генерала Суворова. Князь Потьомкін проголосив себе «великим гетьманом». Згодом військо дістало назву «Чорноморське козацьке військо»;

1812 р. початок війни коаліції європейських держав на чолі з Францією проти Росії.

Загальні історичні відомості про українських козаків. Це був час, коли українське козацтво вже не мало своєї самобутності, воно вже не виконувало функції захисту своєї незалежної держави в чистому вигляді, а лише використовувалося російським царизмом для досягнення своєї мети у війнах, що ним велися. «…Поступова еволюція козацької старшини в бік Російської імперії призвела до відсутності протесту проти знищення спочатку гетьманства, а потім і самих козацько-старшинських урядів. Розгромлена січова старшина або перебувала у в’язницях, або разом з городовою отримувала російські звання, новий соціальний статус. Багато представників елітних родин переходили на службу монарху безпосередньо, а не через проміжну ланку Гетьманщини, …давши блискучу плеяду генералів і фельдмаршалів, адміралів і міністрів для імперії, зраджуючи тим самим національні інтереси і втрачаючи горде найменування еліти нації. Козацтво, втративши своїх ватажків і задовольнившись становищем вільного трударя, у нових історичних умовах, поряд із селянством, вже не здатне було на роль провідника…» (Володимир Кривошея, Генеалогія українського козацтва: Нариси історії козацьких полків).

З другої половини XVIII ст. російський уряд став широко використовувати козацькі формування для охорони прикордонної зони Росії, яка простяглася далеко на південь і схід. Московський царизм не зміг обійтися без вірної служби козаків при “освоєнні” Південних причорноморських земель, які їхніми руками були включені до складу Російської імперії.

Він також переслідував ще й іншу державну мету – закріплення окраїн своєї держави. За перенесенням кордонів просувалося і козацьке населення, яке забезпечувало їх охорону. Одночасно здійснювалося заселення вільних земель. На козацькі полки майже повністю було покладено сторожову та карантинну службу, а з початком бойових дій козацькі полки та загони брали безпосередню участь в боях, з підпорядкуванням їх російському командуванню.

Не дивлячись на той великий вклад, який вносили козаки в освоєння нових земель, їх правовий статус не був чітко визначений в Російській імперії. І лише з кінця XVIII ст. військове керівництво Росії розпочало розробку правового положення про козацькі війська, але до 1835 року вдалося розробити лише разові юридичні акти про порядок управління козацькими військами і їх структуру. Стройова служба козаків і порядок комплектування козацьких військ суттєво відрізнялися від військових формувань російської царської армії. Козацтво залишалося «іррегулярним» військом, яке мало свої поселення, свої військові та бойові традиції, норми життя і свою козацьку культуру. Якщо для поповнення загальновійськових частин російської царської армії застосовувалися рекрутські набори, то в козацьких військах до військової повинності залучалося все чоловіче населення, яке спроможне було носити зброю, у віці від 18 до 38 років. Козаки йшли до виконання військової повинності зі своїм конем, зброєю і спорядженням, які вони утримували своїм коштом.

Козацькі війська у цей історичний період відновлювалися на українських землях Російською імперією напередодні чергової війни і відразу ж по її закінченні розформовувалися, а козаки, в тому числі й ті, які не входили до складу розформованих козацьких військ, виселялися за межі України, а разом з ними – й велика кількість українського населення.

Характеристика українського козацького війська.

Козацьке військо Лівобережної України.

У кінці XVIII ст. козацьке військо Лівобережної України було ліквідовано спеціальним указом російського уряду.

Чорноморське козацьке військо.

Рішення про формування війська було прийнято на початку російсько-турецької війни (1787-1792 рр.). Станом на 12 лютого 1788 року до складу війська входили 944 козаки, на 22 червня 1788 року – вже 2436 чоловік. На 30 листопада 1791 року у складі Чорноморського козацького війська перебувало 12620 козаків, з них на дійсній службі – 7500 чорноморців.

Військо складалося з двох основних частин – кінних загонів та піших козаків, і поділялося на 48 куренів, які у разі необхідності об’єднувались у 4-6 полків. Переважна більшість козаків були озброєні списами, широкими ножами та рушницями. Шаблями були озброєні, як правило, колишні запорожці, які вже наприкінці 1790-х років не становили більшості у Чорноморському війську. Мало військо і власну артилерію. Стосовно одягу основна маса козаків продовжувала зберігати традиції запорозьких козаків.

Під час російсько-турецької війни чорноморські козаки брали участь у штурмах Хаджибею (сучасна Одеса) і Очакова, здобутті Березанської фортеці, а також фортець: Ісакчі, Тулчі, Акермана, Ізмаїла, у битвах при с. Терновці (під Бендерами) та Мачині. Поміж козацьких військ, які були створені Г.О.Потьомкіним на Півдні України, саме військо чорноморських козаків було найбільш організованим та боєздатним і зберегло багаті військові традиції запорозького війська. Не випадково в офіційних документах і приватних листах вищого командування російської армії до назви Чорноморського війська додавався епітет «безцінне».

Незважаючи на неодноразові обіцянки князя Г.О.Потьомкіна оселити козаків на Тамані та переселення їх у 1790-1792 рр. в Очаківський степ, на надання козакам для поселення ділянки між Бугом та Дністром, до наказу Катерини II від 30 червня 1792 року Чорноморське військо фактично не мало власних військових земель. Був відсутній і чіткий статус війська. Все це спричиняло незадовільний економічний стан козаків та членів їх родин, призводило до соціальної напруги, викликаної знущаннями поміщиків та представників російської військової і цивільної адміністрації. Протягом 1790-1792 років 1759 родин (5068 душ чол. статі і 4414 душ жін. статі) козаків Чорноморського війська та більш як 2000 родин молдаван і волохів оселилися в Очаківському степу, де заснували 25 селищ із центром у Слободзеї. Козаки займали ці території до 1793-1794 років.

Після переможного закінчення бойових дій над турецькими військами на Півдні України та в Криму чорноморські козаки були переселені з України на Кубань. У 1811 році військом командував військовий отаман генерал-майор Бурсак Федір Якович. Із складу війська у травні 1811 року було сформовано лейб-гвардії Чорноморську сотню особистого конвою російського імператора під командуванням сина генерал-майора Бурсака Ф.Я. полковника Бурсака Афанасія Федоровича.

У середині XIX ст. Чорноморське козацьке військо було об’єднано з Кубанським козацьким військом. Наприкінці XVIII ст. до складу цього війська входило близько 20 тисяч козаків.

Катеринославське козацьке військо.

Сформовано в кінці XVIII ст. для участі у війні Росії з Османською імперією і розформоване на початку XIX ст. Формування Катеринославського козацького війська почалося із створення козацького корпусу у складі Бузького, Малоросійського і Конвойного полків. У подальшому було сформовано 10 полків на зразок Донського козацького війська, які одержали для поселення землі в межиріччі Інгулу і Південного Бугу.

Катеринославське військо включало до свого складу Бузьке козацьке військо, Чугуївський козацький полк, Чугуївську легкокінну команду, підрозділи калмиків, арнаутські команди та окремі відділи Донського козацького війська. Військові селища катеринославських козаків були густо населені та обіймали величезну територію.

Згідно з імператорським наказом від 3 липня 1787 р. з козаків, які проживали в Катеринославській губернії по колишній Українській лінії, було створено особливий козацький корпус за зразком Донського козацького війська. З 12 листопада 1787 р. корпус одержав назву «Катеринославське козацьке військо», або військо «Новодонських козаків”. Військовим отаманом Катеринославського козацького війська разом із донською старшиною нижчих щаблів було призначено М.І.Платова.

За штатним розкладом регулярні козацькі полки, що входили до складу Катеринославського козацького війська, наприклад Чугуївський козацький полк, складалися з шести сотень по 200 козаків в кожній сотні, в тому числі: один полковник, три осавули, шість сотників, однин полковий квартирмейстер, шість поручиків, шість хорунжих, дванадцять стражників або вахмістрів, дванадцять сурмачів і 1200 козаків.

Катеринославське козацьке військо швидко перетворилося на значну військову силу. 11 лютого 1788 р. було сформовано Катеринославський корпус передової варти, у його відділах нараховувалось 3684 особи (старшина,

2400 козаків і 1016 калмиків). На травень 1792 р. Катеринославське козацьке військо вже об’єднувало різні регулярні і іррегулярні частини, багатонаціональні за складом, різні за вірою.

Окрім Чугуївського регулярного козацького полку і Конвойного полку до Війська входили Малоросійський регулярний полк (863 чол.), Бузький полк (1533 чол.), полк полковника Мартинова (1047 чол.), полк підполковника Бузіна (1091 чол.), полки прем’єр-майорів Радіонова (1038 чол.), Іловайського (1044 чол.), Платова (1134 чол.), Денисова (1042 чол.), полк війська Донського полковника Платова (1029 чол.), піхотна козацька команда прем’єр-майора князя Трубецького (1551 чол.), волонтерська арнаутська команда майора Гержева (527 чол.), а разом – 14445 козаків на 18766 конях (включаючи тяглових коней).

На 10 січня 1792 р. в містах і селищах Катеринославського війська мешкало 41955 чоловік. У цей самий час у поході перебувало 10052 козаки. Крім того, в селищах налічувалося 6756 придатних до несення служби чоловіків віком від 18 до 50 років, 1669 чоловік були хворими або інвалідами, 5444 були престарілими, чоловіків від немовлят до 17 років – 18034.

Катеринославське козацьке військо взяло активну участь у російсько-турецькій війні 1787-1791 рр. Як і для всіх козацьких формувань Півдня України, генеральною перевіркою боєздатності Катеринославського козацького війська став штурм м. Ізмаїлу. П’ятою колоною, що йшла здобувати фортецю, командував сам отаман і бригадир Платов. У складі цієї колони перебували 5900 катеринославських козаків. До складу четвертої колони входили бузькі козаки П.Старжинського.

Після закінчення війни з Туреччиною зникла причина, через яку російський уряд свого часу прийняв рішення про створення Катеринославського козацького війська. Саме тому закономірним сприймається і наказ від 5 червня 1796 р. про скасування війська катеринославських козаків.

З відділів війська залишилися до 1797-1798 рр. два Бузькі полки, які протягом наступних років несли карантинну і прикордонну варту на 400- тисячній верстній смузі нового російського кордону на Півдні України.

Чугуївську кінну козацьку команду згодом було включено до складу гвардії у Лейб-гусарський і Лейб-козацький полки.

Всі селища, що належали Катеринославському козацькому війську, разом з їх населенням були приписані до попереднього соціального стану. Цей процес співпав із запровадженням у 1796 р. заборони на селянські переходи на Півдні України. Частині колишніх козаків вдалося уникнути закріпачення, записавшись до міщан, цехових, деякі переселилися до Кубані, де приєдналися до Чорноморського козацького війська.

Після розформування війська українські козаки разом з частиною донських козаків були переселені з території України на Кавказьку лінію та розселені у станицях: Воронезькій, Ладозькій, Тифліській, Казанській і Темижбекській; із них склалися перші кадри 1-го Кавказького козацького полку Кубанського Козацького війська.

Бузьке козацьке військо.

Його виникнення пов’язано з полком, сформованим з українських козаків під час російсько-турецької війни 1768-1774 років генералом О.Прозоровським. 12 лютого 1785 р. за наказом імператриці Катерини ІІ було сформовано Бузький козацький полк. До його складу увійшло понад 1500 козаків та поселян з селищ по річках Буг та Інгул. Пізніше, 6 червня 1786 р., полк було поділено на 1-й та 2-й Бузькі полки, на чолі яких стояли призначені козацькими полковниками майори І.Каспєров і П.Старжинський. По закінченні війни козаків полку було поселено на прикордонних землях по Південному Бугу. У 1803 році отаманом війська було призначено генерал-майора І.Краснова.

Усть-Дунайське Буджацьке козацьке військо.

Сформоване у 1807 році із задунайських козаків, чорноморців та ін. категорій українського, російського, сербського населення, що мешкало на території Бессарабії, Молдови, Валахії. Основу війська становило задунайське населення, яке на початку російсько-турецької війни 1806-1812 рр. відгукнулося на заклик командуючого Молдовською армією генерала І.І.Міхельсона перейти на російський бік і вступити до волонтерських полків. Небажання колишніх російських підданих воювати на турецькому боці, побоювання розправ у разі включення Добруджі до складу Росії, спроба скористатися обіцянками уряду щодо отримання амністії, землі на Кубані та збереження козацьких прав та привілеїв змусила частину задунайців повернутися на батьківщину і стати волонтерами. Стрімке збільшення російських військових підрозділів за рахунок задунайців пояснюється і намаганням задунайського населення легалізувати себе на території Добруджі, бо Січ у Катирлезі була зруйнована турецьким феодалом Пехлеван-оглу і некрасівськими козаками, а територія проживання задунайців опинилася під контролем російської армії.

Перехід у грудні 1806 р. задунайського кошового отамана Трохима Гайдабури з 103 козаками та іншого загону задунайців на чолі з Іваном Губою на бік Росії і включення їх до складу кілійського волонтерського полку дали підстави командуючому Молдовською армією генералу І.І.Міхельсону та командуючому 13-ю дивізією генералу Е.Й.Рішельє розглянути питання про створення із задунайців окремої військової частини, покликаної виконувати особливі військово-політичні завдання. 18 лютого 1807 р. І.І.Міхельсон від імені російського уряду видав маніфест, яким проголошував створення Усть-Дунайського Буджацького козацького війська і закликав вступати до його складу задунайських та чорноморських козаків, які перебувають у Молдові, Волощині, Бессарабії та в інших турецьких областях. З метою залучення якомога більше задунайців до козацького формування командуючий Молдавською армією обіцяв створити військо за прикладом колишнього Запорозького Війська Низового, однак наголошував, що остаточне оформлення нової військово-адміністративної одиниці Російської імперії відбудеться після війни і за умови зразкової військової служби козаків. 20 лютого 1807 р. Усть-Дунайське Буджацьке козацьке військо офіційно було затверджене указом імператора Росії Олександра І.

Створенням козацького формування російський уряд розраховував перш за все встановити контроль над українським населенням на Дунаї, завдати рішучого удару небезпечній для Росії у всіх відношеннях Задунайській Січі, а також збільшити військовий контингент російської армії за рахунок колишніх своїх підданих.

Центрами формування нового козацького війська визначалися м. Галац на правому березі Дунаю і м. Кілія на лівому. Кошовим отаманом був призначений колишній чорноморський писар майор І. Підлесецький (згодом Ф.Бучинський). В управлінні Усть-Дунайське Буджацьке козацьке військо в загальних рисах нагадувало Військо Запорозьке Низове. Воно складалося із 40 куренів: 38 куренів називалися так само, як і за часів Нової Січі, два інші мали назви Болгарський і Сербський.

Військо отримало пернач, військову печатку, прапори. Безпосередньо управляти козацьким формуванням мав Кіш на чолі з кошовим отаманом, але отамана і всю старшину обирали тепер не козаки із свого середовища, як це визначено козацьким правом, а призначав російський уряд. Загальне керівництво над Усть-Дунайським Буджацьким козацьким військом зосереджувалося в руках начальника Галацького військового загону генерал-майора П.М.Колюбакіна і кілійського коменданта інженера-полковника Є.Х.Ферера.

Формування нової військової одиниці російської армії йшло швидкими темпами. В травні 1807 р. воно нараховувало вже близько 15000 чоловік (на момент ліквідації – 1387 козаків). Усть-Дунайське Буджацьке козацьке військо було поділено на три частини: у піхоті на чолі із хорунжими Т.Гайдабурою і Д.Половим служило 750 чоловік; 200 козаків під керівництвом хорунжого І.Губи несли службу на Дунайській флотилії; кінний підрозділ у кількості 120 чоловік, очолюваний отаманом І.Підлесецьким, знаходився в Галаці. Служиле Усть-Дунайське козацтво брало активну участь у військових кампаніях 1807 р. Воно здійснювало розвідку в тилу ворога, несло форпостну службу, брало участь в облозі і взятті добре укріплених турецьких фортець Ізмаїла, Тульчі, Ісакчі, Браїлова, перехоплювало ворожі судна на Дунаї, здійснювало проводку пароплавів Дунайської флотилії через Кілійське гирло, брало участь у десантах.

У розпал війни 20 липня 1807 р. козацьке військо несподівано для усть-дунайців було ліквідовано імператорським указом. Головною причиною його ліквідації були фактори, що створили особливу специфіку в районі дислокації Усть-Дунайського Буджацького козацького війська. Масові втечі селян, чорноморців, солдатів-дезертирів в Кілію і Галац з надією знайти волю на Дунаї, на «новій Запорозькій Січі», скарги на усть-дунайців, які нібито займаються грабіжництвом і гайдамацтвом, нарікання поміщиків на те, що до козацького формування приймаються селяни-втікачі, переконали уряд у необхідності ліквідації війська.

Після ліквідації Усть-Дунайського Буджацького козацького війська селяни-втікачі, солдати-дезертири, які ненадовго стали козаками, відбувши відповідні покарання, були повернуті на попередні місця свого проживання, близько 500 козаків перейшли на Кубань, значна частина усть-дунайців козацького походження розійшлася по селах і містах Бессарабії та знову втекла за Дунай.

Кримське татарське козацьке військо.

Формування війська розпочато 1 березня 1784 року згідно з іменним наказом імператриці Росії Катерини ІІ про створення війська з числа підданих, які мешкали в Таврійській губернії (за проектом князя Г.О.Потьомкіна). Цьому наказу передував рескрипт від 9 лютого того ж року, згідно з яким передбачалося створити з кримських татар п’ять дивізіонів для несення військової служби в Криму. Кошти на їх утримання передбачалося взяти з кошторису Таврійської губернії. На одержану платню татарські козаки мали придбати та утримувати у доброму стані зброю, амуніцію та коней.

За приблизним на 1784 рік штатом до складу дивізіону татарського війська входило 17 офіцерів: один майор, два ротмістри, два поручики, два прапорщики та 10 наказних отаманів. Назва останньої старшинської посади у дивізіонах свідчить на приналежність загонів до козацьких військ Російської імперії. Таким чином, разом з 190 рядовими козаками до складу одного дивізіону мало входити по 207 чоловік, а до складу всіх п’яти – 1035 козаків.

До складу загонів війська входили лише кримські татари. Всі офіцери і більшість наказних отаманів у дивізіонах були з числа молодих мурз, які представляли відомі родини Криму. На червень 1784 року було сформовано вже три дивізіони. На чолі першого урядом було поставлено ротмістра Мустафу Мурзу Кіятова, на чолі другого – майора Абдулу Вєліча; третім дивізіоном командував майор Батир ага Кримтайський.

Навесні 1790 року з татар Криму було сформовано ще чотири дивізіони. Всі шість дивізіонів під керівництвом полковника Мєгметша-бея, князя Кантакузіна було відправлено на російсько-польський кордон.

Наприкінці 1792 року Кримсько-татарське козацьке військо одержало наказ повернутися до Криму, де відразу після їх повернення уряд ліквідував ті чотири дивізіони, що були створені двома роками раніше. Два інших дивізіони продовжували свою службу до 1796 року, коли після смерті Катерини ІІ вийшов наказ про їх скасування.

Створення Кримсько-татарського козацького війська, яке проіснувало лише 12 років, можна вважати першою спробою російського уряду залучити кримських татар до військової служби. Той факт, що у зв’язку з так званими «наполеонівськими війнами» уряд Олександра І у 1806-1807 роках прийняв рішення про створення чотирьох козацьких полків з кримських татар, є переконливим підтвердженням успішності першої спроби, здійсненої адміністрацією князя Г.О.Потьомкіна-Таврійського.

Регулярні полки російської царської армії, реорганізовані з козацьких полків чи сформовані з козаків:

чотири гусарські полки: Острозький – 1-й гусарський, Охтирський – 11-й гусарський, Сумський – 12-й гусарський та Ізюмський – 4-й уланський, реорганізовані з слобідських козацьких полків у 1765 році;

гусарські, пікінерські та інші полки, сформовані для участі в російсько-турецькій війні 1768 – 1774 рр.;

10 кінних карабінерських полків, які були реорганізовані з 10 козацьких і 3 компанійських полків лівобережного козацтва. Ці полки й надалі формувалися з українців – казенних селян, які не були кріпаками, але повинні були відслужити в армії 6 років;

лейб-гвардії Чорноморська сотня, сформована з українських чорноморських козаків за особливі заслуги в жорстоких боях з турецькою кіннотою. Формування козацької сотні розпочалося згідно з приписом воєнного міністра Російської імперії № 1314 Херсонському воєнному губернатору генерал-лейтенанту Дюку де Ришельє. У приписі було сказано: «Его Императорское Величество, во изъявление монаршего своего благоволения к войску Черноморскому за отличные подвиги их противу врагов Отечества нашего, во многих случаях оказанные, желает иметь при себе в числе гвардии своей конных сотню казаков от войска Черноморского из лучших людей, под командою из их же войска одного штаб-офицера и потребного числа офицеров из отличнейших людей. Команда сия будет здесь пользоваться всеми теми правами и преимуществами, какими пользуется и вся прочая гвардия. Во исполнение сего монаршего повеления покорнейше прошу Ваше Сиятельство, объявив войску таковую к нему монаршую милость, уведомить, что командовать тою сотнею назначен уже находящийся ныне здесь войсковой полковник Бурсак, коего с сим же к вашему Сиятельству препровождая, покорнейше прошу отправить в войско для выбора лучших людей, с исправною сбруею (тут: зброя – Авт.) и с ним же послать одного казака в образцовой обмундировке, предписав Атаману того войска, чтобы выбор сей сотни казаков и офицеров сделан был сколь возможно поспешнее…».

Козацькі війська за кордоном, які сформувалися із козаків Запорозької Січі : Задунайська Січ (козаки Задунайської Січі зберегли організацію і традиції Запорозької Січі), Банатська Січ, Кубанське козацьке військо.

Боротьба українських козаків за українську державність і соборність України (1917 – 1922 рр.)

1917 р. участь у Київських боях 16 київських куренів Вільного козацтва, які були організовані із українських робітників: курінь заводу Гретера, курінь двірця Київ I, курені – деміївський, байківський, печерський, арсенальний, курінь двірця Київ II, три курені подольські, два шулявські, два лук’янівські і два святошинські – всього 400 козаків на чолі з отаманом М.Ковенком;

1917 р. (квітень) початок формування загонів Вільного козацтва в Звенигородському повіті на Київщині;

відбувся козацький з’їзд у Звенигородці, на якому було прийнято такі постанови:

Вільне козацтво організовано для оборони вольностей українського народу та охорони ладу.

Вільне козацтво є територіальною військовою організацією, до якої мають право вступати громадяни повіту, не молодші 18 років.

Не можна приймати до організації людей, ворожих українській справі, а також тих, хто мав кримінальні злочини.

Всіма справами організації завідують ради козацької старшини.

Командна старшина є виборною (кошовим отаманом Звенигородського повіту (коша) було вибрано С.Гризла, курінними отаманами волостей: Гусаківської – Смоктія, Кальниболотської – Гризла, Лисянської – Сороку, Тарасівської (Керелівської) – Шевченка, Княжанської – Шаповала);

1922 р. утворення держави СРСР та приєднання України до нової імперії.

Загальні історичні відомості про українських козаків.

На території царської Росії до 1917 року козацтво збереглося як окремий військово-соціальний стан місцевого населення, а під час української національно-визвольної війни 1917-1922 років воно стало основою творення українських регулярних військових частин.

Царському уряду було вигідно існування козацького військово-соціального стану, бо, надавши певну свободу козакам в управлінні своїми землями та суттєво не порушуючи звичаєвий козацький уклад життя, він отримував військо, яке знаходилося в постійній готовності до виконання бойових завдань, добре навчене