…ремігши їх у трьох битвах і на останній, головній, над річкою Ірпінь… По тих перемогах поновив Гедимін правління Руське під начальством вибраних од українського народу осіб, а над ними поставив намісником своїм з Руської породи Князя Ольшанського. Права ж і звичаї Руські не лише підтвердив Гедимін тамошньому руському (себто українському) народові на всіх його просторах, але й запровадив їх на всіх своїх землях разом з грамотою Руською; чому і донині в Князівстві Литовському видно по стародавніх архівах документи, писані Руським письмом” (ІР с.41).

“Таким чином, від половини ХІІІст. до 1386 року Велике Литовське князівство, захопивши різними способами області південно-західної Русі, зовсім не прагнуло докорінно змінювати вироблені віками порядки в руських містах і селах. Навпаки, до фатального 1385 року (Кревської унії) литовський народ підкорявся руській культурі в усіх її проявах і держава Литовсько-Руська йшла до повного єднання та повного злиття в одне політичне ціле” (ІЗК с.346). “Отже, не дивно, що об’єднання білоруських і українських земель в одній спільній державі під династією Гедиміновичів одбулось дуже скоро й легко. Литовці були ще поганами, і християнство дуже помалу зачіпало самі лишень верхи литовського народу. Литовські князі женилися з руськими князівнами, але самі ще не наважувалися приймати нову віру” (ІУН с.102). На це зауважує й Д.Яворницький: “В середині ХІVст. Ольгерд Гедимінович настійно провадив у внутрішньому устрої Литовського князівства руське (себто українське) начало” (ІЗК с.344).

Військово-політичний союз України-Руси з Литвою призвів до того, що на геополітичній карті Європи означилось Велике Русько-Литовське Князівство, до складу якого увійшли увійшли удільні Руські князівства на правах широкої автономії. За плином часу, що супроводжувався низкою політичних інтриг та численними змінами верховних правителів, Литва змінює свої попередні погляди щодо колишнього військово-політичного союзу і починає розглядати землі України-Руси як свою невід’ємну частину. А це у свою чергу послужило приводом для реалізації далекоглядних планів з боку папського Риму щодо розширення своїх володінь, себто поширення впливу католицької церкви на Схід Європи. Слід розуміти, що вплив церкви мав не суто ідеологічний зміст, а цілком реальну територіальну підлеглість земель: “Митрополії не тільки перебували в залежності від патріарха, але вся територія їх підлягала цісареві (царю, королю, імператору), як протекторові Церкви” (ІУП с.233).

Варто наголосити, що наміри католицького Риму усвідомив ще Данило Галицький і успішно протидіяв римській експансії. “Римська курія прагнула, з одного боку, поширити католицизм на Галичину й Волинь, а з іншого – використати могутність князівств в боротьбі проти Золотої Орди. З князем вели переговори посол римського папи Інокентія-ІV Плано Карпіні та архієпископ Альберт. Данило зрозумів їхні справжні наміри і 1248 року розірвав відносини з Римом” (ІУК с.61).

Реалізація плану римської церкви розпочалась після отруєння галицько-волинського князя Болеслава-Юрія Трейдоновича у 1340 році і роз’єднання галицько-волинського князівства: польський король Казимир-ІІІ вторгся в Галичину; на Волині утвердився литовський князь Любарт Гедимінович, одружений на дочці Трейдоновича. Невдовзі розпочинається боротьба між Польщею й Литвою (1351-1356) за єдиновладне панування на галицько-волинських землях, що супроводжується політичною інтригою католицького Риму щодо узгодження цього питання шляхом об’єднання Польщі з Литвою.

Зважаючи на військову силу Литовського Князівства, що виступало в союзі з військовими силами України-Руси, першим кроком політичної реалізації планів папського Риму було приєднання католицької Польщі до Литви, що й було успішно реалізовано династичним шлюбом поміж Великим Литовським Князем Ягайлом Ольгердовичем (онуком Гедиміна) та польською королівною Ядвігою, котра була 1384 року коронована у Кракові, після чого одружилася з австрійським герцогом Вільгельмом. Однак цей шлюб тривав не довго. Під протекцією римського папи католицьке духовенство почало переговори з Ягайлом і запропонувало йому руку Ядвіги. Щодо Вільгельма, то його було вигнано з Кракова, шлюб Ядвіги з Вільгельмом скасовано, а її саму духовенство переконало, що ця жертва потрібна для держави та Католицької Церкви. 15 серпня 1385 року в литовському місті Крево підписано між Ягайлом та польським урядовцями угоду, згідно якої він мусив: “1) перейти на латинство сам і перевести своїх братів, бояр і ввесь народ; 2) ужити всіх заходів, щоб повернути втрачені Польщею та Литвою землі; 3) сплатити Вільгельмові 200 тисяч фльоринів за порушений шлюбний договір; 4) повернути Польщі землі, забрані будь ким; 4) прилучити литовські й руські землі до Корони Польської” (ІУП с.315). Цей договір у Креві, підписаний Ягайлом з братами (Скиргайлом, Корибутом, Вітовтом), увійшов в історію під назвою “Кревська унія” і ліг в основу польсько-литовської унії (лат. unio – єдність), що набула свого реального змісту вже після смерті Ягайла, проголошеного польський королем у лютому 1386р. на офіційній церемонії одруження з Ядвігою.

Приєднання до Польщі всіх литовських, білоруських і українських земель, згідно Кревської унії, викликало довготривалу боротьбу русько-литовських князів на чолі з Вітовтом Кейстутовичем (онуком Гедиміна), що скінчилась тимчасовою мирною угодою в Острозі 1392 року між Вітовтом і Ягайлом, за якою Литва залишалася самостійною державою. Ця угода викликала невдоволення католицького Риму; військові сили католицької церкви направляють Тевтонський орден провадити каральну місію на польсько-литовських землях у 1409-1411 роках. Вікопомна Грюнвальдська битва 1410 року хоча й закінчилась поразкою Тевтонського ордену, але сприяла задуму папського Риму щодо єднання Польщі й Литви під зверхністю католицької церкви. “1413 року укладено Городельську унію між Литовським князівством і Польщею, що сприяло окатоличенню Литви та зміцненню в ній впливу Польщі” (ІУХ с.16). “В державі виявився антагонізм литовського й руського елементу, антагонізм, який навмисне піддержували поляки. Між українсько-білоруськими князями й боярами з одного боку, та литовськими з другого, було вбито клин – римо-католицьку віру й пов’язані з нею привілеї, виразно підкреслені в городельській унії 1413р.” (ІУН с.107). Цей антагонізм виразно позначився по смерті 1430 року литовського правителя кн. Вітовта (сина Кейстута Гедиміновича), котрий продовжував справу свого дядька Ольгерда Гедиміновича. За своє 40-літнє правління Вітовт Кейстутович сформував Литовську державу, зібравши під свою руку білоруські і українські землі, причому “залишив землям їх автономію, яку гарантував “земними установчими грамотами”, щоб зберегти старовину, закріпити соціальний, політичний і юридичний лад землі” (ІУН с.107). Розпочата після смерті Вітовта десятилітня війна проти Польщі (1430-1440) русько-литовський військ на чолі з волинсько-литовським князем Свидригайлом (молодшим братом Ягайла) закінчилась не на користь Литви: на литовському престолі сідає Казимир Ягайлович, який невдовзі стає правителем двох держав одночасно. Наслідком польського панування в Литві стає ліквідація наприкінці ХVст. удільних князівств – Волинського і Київського у складі Литви та їх перетворення на литовські провінції.

Як бачимо, далекоглядний задум католицького Риму щодо приєднання Польщі до Литви з подальшим її поглинанням та підпорядкуванням польській владі успішно реалізовувався. Наступним кроком зазіхань католицького Риму на землі східних слав’ян, була Люблінська унія, що відбулась у м.Любліні (10.01.1569). “Згідно Люблінської унії 1569р. Польща й Литва об’єднались у федерацію під назвою Річ Посполита (Rzecz pospolita – “Спільна справа”), що вплинуло на подальший культурний розвиток народів, яких вона об’єднала. За умовою унії… Волинь, Поділля, Наддніпрянську Україну зараховано до складу Малопольської провінції” (ІСК с.424). Люблінська унія для України-Руси, за висловом Д.Яворницького, була “актом величезного насилля та джерелом неймовірного лиха, ознаменованого загибеллю незліченної кількості людей, розлиттям не рік – а цілого моря людської крові” (ІСК с.352).

Нагадаємо, що під час перебування України-Руси у військово-політичному союзі з Литвою ніхто з українців-русичів на почувався поневоленим. Адже ми самі запросили литовське князівство в союзники для визволення з-під монголо-татарського ярма. Про це йдеться у звернені українських козаків до Короля Сигізмунда (Жикгимунта) ІІІ у 1596 році: “Предки наші, відомі всьому світові Слов’яни, або Сармати і Руси, об’єднавшись з Литовцями і Поляками по добрій волі і заради обопільної оборони від чужоплемінних ворогів, прийшли до них з власною своєю природною землею, зі своїми містами і селами, і своїми законами, і з усім для життя потрібним… Народ Руський, бувши в поєднанні спершу з Князівством Литовським, а згодом – і з Королівством Польським, не був ніколи од них завойований і їм раболіпний, але, яко союзний і єдиноплемінний, од єдиного кореня Слов’янського, альбо Сарматського, виниклий, по добрій волі з’єднався на однакових і рівних з ними правах та привілеях, договорами і пактами урочисто затверджених… І коли се Литовське Князівство року 1386-го з’єдналося в одну державу з Королівством Польський, то й Малоросія під давньою назвою Русі, об’єдналась тоді на трактатах і умовах, що рівномірно всім трьом народам служили, в яких між розлогих засад головна полягала в пропам’ятних словах: “Приймаємо і з’єднуємо, яко рівний до рівного і вільний до вільного”. Ту постанову кожен король при коронації підтверджував під назвою Пакта Конвента; і на підставі того за тогочасною урядовою формулою встановлені в трьох тих націях три рівні Гетьмани з ім’ям: одного коронного Польського, другого – Литовського, а третього – Руського” (ІР с.43, 74, 104).

Запорозькі козаки лишились вірними укладеному союзу і, переймаючись питанням захисту Батьківщини, були далекі від політичні інтриг, що роздирали тодішню Європу. А політична картина Європи зазнавала суттєвих змін, що не могло не позначатись на Україні-Русі. У другій половині ХVст. утверджується Османська імперія, до складу якої у 1478 році приєднується Кримське ханство Менглі-Гірея. Об’єднання агресивних мусульманських держав створює загрозу християнізованій Європі і в першу чергу Україні-Русі, як найближчій до турецьких володінь. Суттєвих змін зазнає й сама Європа у ХVІ столітті. Історичні процеси, які втягували європейські держави у вир кровопролитних воєн, що змінювали геополітичну карту Європи, мали насамперед релігійний характер. Безроздільне панування католицької церкви суттєво похитнулось в добу Мартіна Лютера (1483-1546) – видатного діяча Реформації християнської релігії, засновника нової християнської церкви, яка отримала назву Протестантство (або “Лютеранство”). Відтак християнська релігія, після розколу 1054р. на греко-католицьку та римо-католицьку церкви, зазнала ще одного розколу на початку ХVІ століття, про що варто сказати окремо.

“Говорячи про занепад Православної Церкви в Україні, не можна забувати того, що, після величезного піднесення, поступово занепадала й Католицька Церква. Ряд негідних свого становища пап підривали пошану до папства взагалі… Розкішне життя кардиналів та єпископів, які… були одночасно й світськими володарями, спричинило такі компрометуючі явища, як симонія – продаж церковних кафедр, індульгенція, що стала оплатою за відпущення гріхів, – все це підривало велич та могутність Католицької Церкви. Реакцією на ці явища стали різного роду єресі, які ширилися по Європі. З такими домаганнями виступили Віклеф та Іван Гус, але найбільше значення мав виступ Мартіна Лютера, який у 1517 році відверто засуджував Католицьку Церкву, поклавши тим початок великому рухові Реформації… Протестантизм у Західній Європі викликав могутню реакцію. Католицька Церква розпочала боротьбу з ним різними методами, передусім з допомогою інквізиції, яка діяла терором, а також заснованого в 1540 році ордену Єзуїтів – Ісусівців” (ІУП с.384).

З першого дня свого існування християнська церква не стояла осторонь влади; власне для того вона й була створена, щоби бути головною частиною державної влади в усіх країнах Європи. Папський Рим уособлював реальну владу у кожній західно-європейській державі без винятку. Католицька церква на чолі з римським папою утверджувала королів на престолах і тримала їх у покорі, страхаючи кривоприсяжним судом церковної інквізиції. Не забуваймо, що часи Середньовіччя були охоплені жахливим розгулом Церкви І.Христа, яка панувала безроздільно по усій Європі, освячуючи своє панування каральними христовими походами та вогнищами інквізицій. Нелюдська жорстокість християнської релігії була зумовлена іудейською ідеологією Вітхого завіту (сіонізмом) і пояснювалась надзвичайно великими прибутками, що стікалися до Риму по розгалуженій, мов павутиння, мережі церков. Втрата впливу папського Риму в європейських державах (таких як Англія, Голландія, Швеція, Трансільванія, Німеччина та інші) означало втрату величезних прибутків, які були головною рушійною силою усіх христових походів. Недарма “оголошений папою римським Інокентієм-ІV у 1253 році христовий похід на татар не відбувся, через небажання рицарів брати у ньому участь” (ІУХ с.13), що засвідчує меркантильні інтереси “безкорисних” рицарів-христоносців.

Щоби доповнити політичну картину тодішньої Європи, нагадаємо, що країни Антикатолицької ліги вели затяжну Тридцятилітню війну (1618-1648) з католицькою коаліцією, котру очолював іспанський король Філіп-ІІ з родини Габсбургів. Він був володарем Іспанії, Італії, Австрії, Бургундії, Нідерландів, Чехії, Угорщини; в усіх цих країнах Філіп-ІІ насаджував католицтво і поголовно винищував некатоликів. Польський король Сигізмунд-ІІІ, будучи фанатичним католиком, став на сторону Філіпа-ІІ, проти якого повстали – Англія, Франція, Голландія, Швеція, Німеччина та інші дрібніші держави Європи, до яких згодом примкнула й Московія. Ця європейська війна закінчилась вивільненням протестантських держав з-під зверхності папського Риму за так званим Вестфальським миром. Монархічна Франція, будучи католицькою державою і головним оплотом католицизму, виступила на боці протестантів у Тридцятилітній війні і на останньому її етапі відіграла вирішальну роль.

Цілком зрозуміло, що після розколу католицької церкви, папський Рим жадав нового джерела прибутків і прагнув розширити сферу свого впливу на Схід Європи. Відтак, утворення Речі Посполитої стає логічним наслідком відокремлення Протестантської церкви від католицького Риму. Показово, що носіями католицької віри, як загалом й усієї християнської релігії, були жиди, які, власне, винайшли християнство й “подарували” слав’янським народам Європи. Невипадково на час утворення Речі Посполитої кількість жидів у Польщі досягає небачених розмірів. Жид – польською мовою «ZYD» – почувався у Польщі, як у себе вдома. Польські історики вказують, що на той час Польща була переповнена жидами; їх розплодилося стільки, що вони захопили більшість державних посад. Дійшло навіть до того, що по смерті Стефана Баторія, в часи так званого «безкоролів’я» 1586-1587 років, жиди посадовили представника своєї нації на польський трон.

“Постійними посібниками панів у справі пригнічування селян були жиди. У жодній країні в часи Середньовіччя жидівство не досягло таких матеріальних та моральних здобутків, як у польсько-литовській державі, і ніде у ті часи не досягло воно такої сили, як у Речі Посполитій. Сила жидівства полягала в організації тих незліченних кагалів (жидівських общин) та підкагалів, котрі вже на початку ХVІ століття централізували жидівство у Литві та Польщі, яке опутало їх своїми тенетами та захопило в свої руки найголовніші важелі усього громадського та приватного життя. Вже у 1514 році, при королі Сигізмунді, в чотирьох головних польсько-литовських містах – Кракові, Познані, Любліні та Львові, на чолі місцевого жидівства стояли “слав’янські” жиди і над ними стояв префект жидів – praefectus judeorum – брестський жид Михель Іозефович. А під кінець ХVІст. виникає нова, ще більш могутня жидівська організація, так званий синод рабинів, на чотирьох землях – Великій Польщі, Малій Польщі, Русі та Литві. На чолі цього синоду постав відомий рабин Мордухай Яфа. Цей синод мав таку могутність, що “страхав і жахав християн”. Поступово польсько-литовські жиди утвердили свою незламну силу у Польщі… Сила жидів зросла у Польщі до такого рівня, що після смерті одного з королів, на виборчому сеймі тимчасовим королем був обраний жид Шаул Вал з правом призначити того, хто буде правити Польщею” (ІЗК с.365-367).

Як бачимо, простежується реальний зв’язок між католицької релігію й жидами. Саме жиди сприяли поширенню католицької релігії на Схід Європи, щоби полинути за новими дивідендами збагачення услід за нею, почуваючись у її середовищі привільно, як риба в воді. Адже католицька релігія вже була повністю підпорядкована жидівській ідеології, де духовні надбання людства поступилися місцем жидівській фінансово-економічній моделі суспільства. Нагадаємо, що в часи Середньовіччя католицька церква на чолі з папським Римом була найбільшим землевласником у Європі. Папський Рим, як релігійно-політичний монстр, тримав Європу в лабетах знедолення. Недарма послідовники М.Лютера, посилаючись на вислови костянтинопольського патріарха Кирила Лукаріса (1621-1638), називали папу римського – «прямим антихристом».

Розглядаючи подальший перебіг історичних подій, побачимо як православна церква зраджує український народ в ім’я глобальних інтересів християнської релігії, під проводом якої вершиться жидівська сваволя. Не підлягає сумніву той факт, що саме Рим запроваджував жидівсько-польську колонізацію українських та білоруських земель. Бо тільки-но Польща утвердила своє верховенство в Речі Посполитій, як польський король Сигізмунд-Август (1506-1529) починає роздавати землі України-Руси своїм васалам – родовитим польський шляхтичам, з яких утворюються земельні магнати. На початку ХVІІст. на Волині князям Заславським (спадкоємцям князя Острозького) належало 19 відсотків земель воєводства; Корецьким – 5,8; Любомирським – 4,8; Хоткевичам – 3,2. На Київщині князям Ружинським належала ціла округа в районі Житомира-Бердичева-Сквири з містами Ружин, Ставище, Попельня, Паволоч, Погребище та інші. Умань з цілою округою аж до Балти надана брацлавському старості Калиновському. Конецьпольські володіли землями на річці Тясмині; Потоцькі – Кременчуком та Ніжином. На Лівобережжі панував найбільший магнат Речі Посполитої князь Ярема Вишневецький; йому належав цілий край з містами Лубни, Ромни, Лохвиця, Глинськ та нелічені містечка й села в басейнах річок Сули, Удай і Солоницю з річками та озерами, починаючи з рубежу московського аж до устя Дніпра; в Поліссі місто Брагин з округою; на Поділлі м. Немиров з округою; на півдні Волині м. Вишневець з навколишніми селами; маєтки в Галичині; а загалом Ярема Корбут Вишневецький володів майже півмільйоном підданих селян та міщан. За свідченням вітчизняних дослідників, польські магнати утримували на Волині 70 відсотків земельного фонду, на Київщині – 68, на Брацлавщині – 81.

Управителями та орендаторами на тих “дарованих” українських землях були жиди, якими кишіла Польща на той час. “Пани й шляхта охоче віддавали жиду свою маєтність в оренду, бо ніхто не вносив орендної плати більш за нього. Звичка користуватися послугами пронирливого жида утвердилась на такому рівні, що польський пан вже був немислимий без жида-орендаря чи без жида фактора” (ІЗК с.367). Історичні свідчення тих часів переповненні актами беззаконня, свавілля та цинічної наруги над українським народом, що чинили поляки й жиди на теренах України-Руси. Безкарність найбрутальніших проявів насильства, що дозволяли собі поляки й жиди на українських землях, призвело до того, що вони робили усе, що заманеться, – у прямому розумінні цього слова. Варто нагадати, що по польському статуту 1557р. поміщику та його управителю жиду надавалося право карати своїх селян на смерть. “Як орендаторам панських маєтків, жидам були надані надзвичайні права на Україні: жид міг безконтрольно розпоряджатися життям і смертю усіх селян, що знаходились в жидівській оренді. Подібний спосіб управляння через орендаторів-жидів з наданням їм безкінечних прав був самий розповсюджений на Україні” (ІЗК с.371).

Як бачимо, кріпосне право прийшло на Україну-Русь з Польщі, де панувала жидівська сваволя. Побіжно зазначимо, що кріпосне право винайшли жиди, як зручний засіб для власного збагачення. Але це було не єдине зло, що запроваджувалось Річчю Посполитою. “У 1569р. відбулась Люблінська унія, за якою Україна відійшла до так званих коронних земель, а через три роки помер Сигізмунд-ІІ Август, останній польський король з династії Ягелонів. Новий польський король Стефан Баторій, виношуючи плани війни з Росією, шукав підтримки у папської курії, яка ці плани схвалювала й обіцяла підтримку; першою умовою угоди між Баторієм і папою Григорієм ХІІІ було окатоличення Речі Посполитої, що на практиці означало навернення в католицизм православних України й Білорусії. З цією метою була створена польська провінція єзуїтського ордену, яку очолив іспанець Сюньєр. Наступник Стефана Баторія на польському троні Сигізмунд-ІІІ (1587-1632) пішов по шляху союзу з папським Римом. Політику папського Риму на Україні, що визначилася за Григорія ІІІ, продовжив Климент VІІІ, посівши папський престол у 1592 році. Прагнучи втягнути запорозьких козаків у війну з турками, Климент VІІІ переслідував ще одну, приховану мету: відволікти їх увагу від церковно-віросповідальних справ і тим самим полегшити проведення Брестської унії… З певністю можна сказати, що Брестська унія 1596р. не була акцією однієї лише шляхетської Польщі. В її підготовці й проведені активну участь брав папський Рим… Як уже згадувалось, римська курія кинула на Україну й Білорусь свій ударний загін – орден єзуїтів, не лишилися осторонь “святої справи” й інші католицькі чернечі ордени, зокрема бернандини й домініканці. Причому окатоличення України й Білорусії розглядали у Ватикані як перший етап окатоличення всієї Східної Європи” (КР с.133-136). Слушно зауважує Д.Яворницький, що “отці єзуїти помишляли не про звеличення Речі Посполитої, а виключно про владу римського первосвященика” (ІЗК с.359).

Продажність православних єпископів, що зраджували український народ і переходили на бік католицької церкви, засвідчена в історичних документах. “Восени 1595р. єпископи Фотій і Терлецький вирушили до Риму, де 23 грудня того ж року з великою помпезністю відбулося проголошення унії, і згадані єпископи цілували папську туфлю на знак визнання верховенства “римського первосвященика” над українсько-білоруською православною церквою” (КР с.139). Ця віроломна зрада “святих” отців православної церкви повергла український народ у найбезправніше становище перед поляками й жидами, котрі взагалі не вважали православних за людей і піддавали їх нарузі й знущанню без міри, а головне – безкарно. “Історія Русів” засвідчує безпорадне становище українського народу, що потерпав від жидівсько-польської сваволі: “Залишено і кинуто нещасний народ сей (український) на поталу самого свавільного жовнірства та хижого Жидівства і повергнуто в найнекоючиміше рабство та наругу. Все йому перепинено і заборонене було” (ІР с.122). “Православні церква були віддані на відкуп жидам, тобто обернені на шинки, постоялі двори, питні заклади” (ІЗК с.360). Видатний історик М.Максимович зауважував: “Від унії Україна натерпіла таке горе, якого не знавала у татарському ярмі” (ММ с.273). Це сказано без будь-якого перебільшення, це історичний факт! А щодо жидів, слід зазначити, що вони завжди вдавали з себе безневинних, але на основі численних історичних фактів жидівського свавілля, з упевненістю можемо наголосити – жидів били недарма.

“Опутавши з усіх сторін самих заможних і впливових панів, жиди-арендатори, жиди-торговці та жиди-лихварі дозволяли собі найбеззаконніші вчинки і залишалися недосяжними для судів. Для доказу свої невинності у скоєних злодіяннях жиди, за звичай, находили цілу ораву одноплемінників, котрі присягалися й клялися в непричетності обвинувачених до грабіжництва й крадіжок. Завдяки надзвичайній пронирливості жидівського племені, жиди долали всі перепони і залишались на своїх місцях. Тоді проти жидівства піднімалось саме населення – селяни, ремісники, міщани. В 1644 році у Львові три дня мешканці міста у союзі зі студентами бились з жидами, три дні лилась кров, вершились грабіжництва й насилля, але й тут жиди, залучивши на поміч старостинську міліцію, подолали християнин і після цього ще з більшої силою пригнічували їх” (ІЗК с.368). “І так чинили Жиди над Християнами у їх власній землі наругу, а Поляки, тим потішаючись, всілякі пособляння та потурання Жидам робили” (ІР с.89). “Знущання над православними у той час не мали меж: жиди голили священикам голови та бороди, а поляки били їх по голених головах рушничними присошками. З мирянами було ще гірше: їх били доти, поки з-під шкіри не з’являлися кістки; валили на землю, на шию накидали колодки й підкурювали димом; шмагали нещадно канчуками; били киями, рушничними прикладами та шаблями” (ІЗК с.63).

Жидівський розгул безкарного грабіжництва, доповнений жорстоким свавіллям єзуїтів після церковної Брестської унії 1596р. з примусовим католиченням українського люду та покаранням непокірних, викликали всенародний спротив, який не вдалося усмирити ні військовою силою, ні адміністративними методами, як це вдалося зробити при насильницькому запровадженні християнської релігії на Русі. Різниця полягала в тому, що християнську релігію насаджували офіційні правителі України-Руси, які спрадавна уособлювали не тільки владу, але й духовність. Натомість Унія, хоча й мала військову силу і була наділена повноваженнями влади, не мала ознаки духовної влади, бо запроваджувалась чужинцями. Відтак і спротив українського народу настановам Унії набирав ознаку боротьби не лише проти поневолення фізичного, але й духовного, повністю узгоджуючись з вікодавніми народними традиціями.

Як зазначалось, основоположником боротьби українського народу проти фізичного й духовного поневолення був Северин Наливайко – організатор і керівник першої національно-визвольної війни українського народу 1594-1596 років, до якої приєднались реєстрові козаки під проводом гетьмана Григорія Лободи і запорожці під орудою отамана-гетьмана Матвія Шаули. “В історіографії досить поширена думка, що постання 1594-1595рр. ще не мало антиуніатського спрямування, оскільки відсутні документи, які б засвідчували, що боротьбу проти унії козаки ставили за свою свідому мету. Але незаперечним є і той факт, що під час повстання козаки виступали рішучим ворогом унії. Відомо, що у 1595р. козаки Наливайка розправлялися з прибічниками унії на Волині і в Білорусії. Заслуговує на увагу і те, що після цього повстання в католицько-уніатському таборі противників унії почали звати “наливайківською сектою” або й просто “наливайками”… Важко заперечити, що вона (вказана назва) відбивала дійсний зв’язок повстання 1594-1595рр. з боротьбою проти унії” (КР с.145). “Саме тоді в кінці 1595р. і на початку 1596р. кипіла завзята боротьба коло справи церковної унії. Наливайко, вернувшися з Білої Руси на Волинь, погромив маєтності одного з головних справців унії. Досталося й іншим прихильникам унії” (ІУН с.192). Повстанці під проводом С.Наливайка розбивають коронні війська польського й литовського гетьманів під Білою Церквою, згодом виграють битву в урочищі Гострий Камінь близь Трипілля. В битві під Лубнами у травні 1696р. було вбито Лободу, а Наливайка й Шаулу схопили поляки, доставили в Варшаву й рік катували, врешті відрубали голову й четвертували; так само стратили й Шаулу 21.04.1597 (згідно, ІУ с.98). За іншими джерелами, Наливайко з козацькою старшиною страчені ще більш жахливо – “палені малим вогнем кілька годин у мідяному бику” (ІР с.78, ІМР с.102).

Нелюдська жорстокість поляків пояснюється їх неймовірним страхом перед широкомасштабним повстанням українського народу під проводом Северина Наливайка. Щоправда польські історики, силкуючись применшити заслуги Наливайка у національно-визвольній боротьбі українського народу проти польського поневолення, намагались вивести на провідну роль свого співвітчизника – польського шляхтича Криштофа Косинського – гетьмана реєстрових козаків (кількістю в одну тисячу), котрий підняв проти князя Острозького козацьке повстання 1591-1593 років, до якого приєдналися запорожці й селяни. Цілком зрозуміле бажання поляків звеличити свого співвітчизника навіть у якості борця проти інтересів власної держави, щоби бодай хоч якось применшити історичне значення самих українців у справі власного визволення з-під зверхності Польщі. Однак українці засвідчили свою здатність до самостійної боротьби ще за століття поперед Косинського. Достатньо згадати селянсько-козацьке постання 1490-1492 років під проводом козака Дмитра Мухи: “Повстання Мухи почалось на пограниччі Галичини й Волощини. Рух мав не тільки національний, але й релігійний характер; до того ж були в ньому й соціяльні тенденції. Повстанці, яких було понад 9000, громили маєтності польської шляхти. Вони охопили Галичину на просторі од Галича, до Рогатина. Однак, під час переправи повстанського війська через Дністер поляки напали на нього і розбили” (ІУП с.337).

Що ж до Косинського, то його повстання було зумовлене не національно-визвольними мотивами, а власною образою (ідентичне Хмельницькому). “Року 1591 по Україні пронеслась хвиля повстань, викликаних Христофором Косинським, якому за службу в козацькому реєстрованому війську було надано маєток. Але це надання опротестував білоцерківський староста князь Януш Острозький (старший син відомого земельного магната К.К.Острозького). Тоді Косинський підняв повстання козаків, до яких приєдналися багато селян. Вони напали на Білу Церкву, на маєтки Острозьких. Повстання охопило Київщину, Волинь, Поділля” (ІУП с.364). Зрозуміло, що підпорядковані Косинському реєстрові козаки підтримали свого гетьмана, бо козаки та й загалом увесь український народ охоче підтримували будь-який почин, спрямований на погроми шляхти й жидів. Причому мотив народної боротьби мав національно-визвольний характер, на відміну від обмежених приватних інтересів козацької старшини реєстровців Косинського. Але найвизначнішим фактом цього повстання була участь у ньому запорожців. Адже саме вони зіграли головну роль, як фахові військові, що вирізнялись поміж усіх відомих у світі тогочасних військових неперевершеною хоробрістю і завзяттям.

Козацько-селянське повстання 1591-1593 років лише фігурально зветься повстанням під проводом Косинського. Адже Військо Запорозьке, дізнавшись про масові виступи селян проти шляхти, одразу вирушили на допомогу співвітчизникам з Запоріжжя, і діяли самостійно – зі своїми кошовими отаманами-гетьманами. Навіть після загибелі Косинського навесні 1573 року в боях під Черкасами, запорожці продовжили боротьбу. Про це свідчить похід Дніпром на Києв 4-тисячного Війська Запорозького у жовтні 1573 року, та затверджений польським королем О.Вишневецьким окремий договір 1573 року, що надавав певні пільги запорожцям і «право вільного проходу на Січ».

Звеличення польських гетьманів, зокрема й гетьмана Косинського, має на меті запровадити думку, буцімто український народ не здатний самостійно зорганізуватися до боротьби. Проте європейська історіографія пам’ятає не Косинського, а Наливайка – як організатора українського всенародного національно-визвольного руху, що мав широкий розголос в Європі. Глави європейських держав Антикатолицької Ліги під час Тридцятилітньої всеєвропейської війни з католицизмом (1618-1648) згадували повстання Наливайка, який “хоч походив з народу, не знався на політиці і був необережно сміливий, з малим загоном мало не привів Річ Посполиту до остаточної згуби” (КР с.165). “До речі, той факт, що саме українські козаки завдали вирішального удару унії, визнається й католицькими істориками церкви. Так, П.Пірлінг писав у своїй грунтовній праці “Русь і святий престол”: “Ця подія (Брестська унія) була спершу лише пролиттям чорнила, а обернулася вона трагічними наслідками й потоками крові. Після палкої й гострої полеміки розгорнулися фатальні козацькі війни з їх надміром насильства, жорстокості й люті, а після них настав і смертний час польської державності” (КР с.151).

Національно-визвольну війну продовжив запорозький гетьма