…того Кіш зосереджував життєзабезпечуючі кустарні промисли – виробництво військового спорядження, возів, човнів, одягу, взуття та провадив будівельні й фортифікаційні роботи (штихарство).

“В Січі кожен мав право на харчування й притулок. Запорожець, як член курінного товариства, одержував не менше і не більше того, що необхідно для існування. Крім платні, курінь давав козакові одяг, військове спорядження, спільне помешкання й харчування. З курінної скарбниці в міру потреби оплачувалось лікування, погашалися борги. По суті, січові порядки втілювали ідеал братського життя. В цьому відношенні Січ перебуває в ряду тих суспільств, що визнавали безумовне право всіх людей на гарантоване існування незалежно від їх економічної ролі й соціального статусу. За критерієм забезпечення інтересів усіх пришельців Січ на фоні навколишнього світу була справедливим, привабливим суспільством. Потребуючи лише громадян певного гарту, запорозька держава існувала для них і через них… Що ж до майнової нерівності, то поділ товариства за багатством мав лише економічний, але не юридичний характер. Різниці в суспільних правах і обов’язках між дуками і нетягами не було” (УФ с.42,48). Щоправда існувала деяка різниця між нежонатими і жонатими козаками («гніздюками»): хто брав шлюб втрачав право жити в Січі і право обрання в січову старшину. Одружені козаки відбували сторожову і похідну службу нарівні з січовиками, але не допускалися до гарнізонної (залогової); до того ж, служили вони за власний кошт, без платні.Щоправда існувала деяка різниця між нежонатими і жонатими козаками («гніздюками»): хто брав шлюб втрачав право жити в Січі і бути обраним в січову старшину. Одружені козаки відбували сторожову і похідну службу нарівні з січовиками, але не допускалися до гарнізонної (залогової); до того ж, служили вони за власний кошт, без платні.

Основним джерелом прибутку запорожців, як у Січі, так і на Вольностях, було рибальство. Ловили неводами у річках і на лиманах. Особливо цінувалась красна риба – осетер, білуга, севрюга. Рибу й ікру (свіжу чи засолену в бочках) козаки вивозили самі або продавали через скупників навіть у Польщу й Германію. “В середині ХVІІІст. великий осетр ішов по 60-80 копійок за штуку, а ікряний – по карбованцю 20 копійок, тоді як вівця коштувала карбованець” (УФ с.84). Скотарство також приносило прибутки січовикам; за розрахунками дослідників, на запорозьких землях скотарство приносило в п’ять разів більший дохід, ніж хліборобство. Крім того, був поширений медовий промисел – бортництво і пасічництво; не останнє місце займало полювання на хутряних звірів. Господарча діяльність запорожців носила ознаки колективної праці і здобутий прибуток долучався до загальновійськового скарбу Січі чи окремого куреня.

Щодо чисельності куренів Запорозької Січі, на жаль, до сьогодні жоден з дослідників українського козацтва не пояснив їх традиційну кількість, посилаючись лише на «давніть традиції». Тож маємо зазначити, що традиційний поділ Запорозької Січі на 38 куренів засвідчує колишній територіальний поділ України-Руси на 38 областей (тодішні князівства). За плином часу колишні кордони Середньовічної Руси зазнали суттєвого зменшення «стараннями» сусідніх держав, заливши по собі лише згадку в кількості січових куренів, адже запорожці, за їх власними словами, «старовини не рухали». Прикметне, що сучасний поділ України на 24 області відповідає по своїй чисельності військово-адміністративному поділу Гетьманщини.

Розглядаючи добу українського козацтва з позиції сучасності, зазвичай плутають козацьке самоврядування Запорозької Січі і Гетьманщини. Ця плутанина спричинилась через те, що Гетьманщина, утворившись в ході визвольної війни 1648-1654 років, запозичила основні принципи козацького самоврядування Запорозької Січі, хоча й привнесла деякі відмінності. Врядування на Гетьманщині відрізнялось тим, що воно провадилось з суттєвим відхилення від істинної козацької демократії, зокрема в обранні гетьмана, котрий обирався не Загальною козацькою Радою, а радою старшин реєстрового козацтва, що складалась виключно з родовитих шляхтичів і обирала гетьмана винятково з поміж своїх, – хто мав рангові привілеї і володів «ранговими маєтностями». “Гетьман обирався на невизначені строки генеральною радою з верхівки старшини за погодженням і з наступним утвердженням царським урядом Московії” (МЛ с.172). Відтак, порушувався принцип народовладдя, на якому трималась Запорозька Січ, де в гетьмани міг бути обраний будь-який здатний козак, незалежно від свого майнового стану.

Помилкове сприйняти Гетьманщини як першооснови української державності побутує досі у вітчизняній історії. Красномовним прикладом можуть служити подібні вирази: “У результаті Великого народного повстання український народ створив свою державність – козацько-старшинську Гетьманщину… і забезпечив можливість дальшого національного розвитку. У процесі створення державних органів влади Гетьманщини були використані традиції Запорозької Січі та реєстрового козацтва зокрема військово-територіальний устрій на «вольності». Це політичне і правове становище Гетьманщини царський уряд узаконив «Статтями», наданими 17 березня 1654р. козацькій старшині, та царським привілеєм «Війську Запорозькому» від 27 березня 1654р. Великим містам – Києву, Переяславу та іншим – були видані грамоти на самоврядування” (МЛ с.98).

Гетьманщина, або Гетьманська Україна-Русь чи тодішня Росія (згідно титулу Б.Хмельницького – «Гетьман Російський»), охоплювала всю територію України-Руси, що знаходилась поза межами Запорозьких Вольностей, які перебували під юрисдикцією Запорозької Січі. “Запорожжя до кінця зберігало свій автономний суверенітет. Реальність останнього підтверджується існуванням митного кордону між Гетьманщиною та Вольностями запорозьких козаків” (УФ с.39). Причому розділення було не тільки територіальне, але й ідеологічне.

Розбіжність ідеологічних засад і правових норм Запоріжжя й Гетьманщини проявились майже одразу і чимдалі ставали більш виразнішими. Причина полягала в несумісності принципу народовладдя Запорозької Січі – демократичної республіки, очоленої козацькою Загальною Радою та щорічно обраною січовою старшиною, проти одноосібного безстрокового гетьманського правління в Гетьманщині, яка запозичила монархічне врядування Речі Посполитої та «шляхетське» обрання коронних сановників (канцлерів, гетьманів, воєвод та інших), які обиралися сеймом на свої посади довічно і ніким не могли бути змінені. До речі буде сказано, що польський сейм не мав нічого спільного з демократією: “Усі справи на сеймах вирішувалися не більшістю голосів, як це робилося й робиться в усьому світі, а голосом меншості, голосом кількох людей, навіть однієї особи. І такий порядок у Польщі називався золотою свободою. Звісно, це була вже не свобода, а повне свавілля” (ЩВ с.280). Тож немає нічого дивного в тому, що подібні «порядки» були неприйнятні для запорожців. Адже запорозькі козаки нероздільно пов’язані з етнічними витоками українського народу і є вихідцями з цього народу та носіями усіх його національних ознак, особливостей побуту й культури. Громадсько-соціальний устрій Запорозької Січі наслідував традиції Стародавньої Руси дохристиянської доби, чого не скажеш про Гетьману, яка утворилась 1648 року в часи панування християнської релігії, котра засуджувала волелюбність і непідлеглість як прояви єретичного вільнодумство.

Незалежність запорожців, як характерна етнічна ознака українського народу, засвідчена більшістю дослідників українського козацтва. “Запорожцям не властиве ні найменше низькопоклонство перед сильними світу сього. До польських аристократів і російських бояр вони завжди ставились без будь-якої улесливості чи холопської запопадливості. Більш того, нерідко були в тому ставленні навіть показне нехтування етикетом, підкреслена незалежність” (УФ с.26). Показово, що на Переяславській раді отаман-гетьман Іван Сірко відмовився од клятви на вірність московському царю й подався на Січ, що свідчить незаперечним доказом вірності запорожців демократичним засадам українського суспільства. “Найдемократичним елементом була козацька Рада, а її прагматично-конформістською противагою – старшина й отаманія. Вельми рельєфно це підтверджує такий епізод. Коли після смерті славнозвісного кошового Івана Сірка царський уряд Московії домагався формальної присяги запорожців на вірність, Рада ніяк не давала згоди. Одначе, подарунки грошима й сукнами зробили старшину поступливішою і врешті-решт їй вдалося перетягти на свій бік усе товариство” (УФ с.62).

«Історія Русів» також зауважує на традиційну незалежність українського народу: “Відомо ж бо з Історії, що народ сей український з найдавніших давен був у землі своїй самостійним і самодержавним під управлінням власних Князів своїх, вельми славних своїми діяннями і війнами” (ІР с.184). Тож невипадково в часи Гетьманщини українці не годились коритися антинародній політиці гетьманів, які хилились під зверхність сусідніх держав, користуючись правом необмеженої гетьманської влади.

Військово-Адміністративний устрій Гетьманщини

Всю повноту необмеженої влади в Гетьманщині (ХVІІ–ХVІІІ ст.) уособлював Гетьман; він стояв на чолі Генерального Уряду і здійснював керівництво через Генеральну Старшину, котру призначав на власний розсуд. Генеральна Старшина Гетьманщини утверджувалась на невизначений термін, що створювало умови до всіляких зловживань. По низхідній ієрархії першою особою після гетьмана був Генеральний Обозний – вища службова посада гетьманської адміністрації (він відав усіма військовими справами і заступав гетьмана під час його відсутності). Генеральний Писар відав генеральною канцелярією, вів дипломатичне листування, провадив зносини з іноземними державами. Генеральний Суддя (та його заступник) очолював генеральний суд, виконував дипломатичні доручення, переговори. Генеральний Осавул (та підосавулій) наглядав за складом війська, вів козацький реєстр, відав військовим спорядженням. Генеральний Підскарбій очолював генеральну скарбову канцелярію, відав фінансовими справами, керував системою податків, ранговими маєтностями. Генеральний Хорунжий відав військовими справами і охороною головного військового прапора. Генеральний Бунчужний відав військовими справами та церемоніями, зустрічав послів (бунчукові товариші – підбунчужні – виконували обов’язки ад’ютантів).

Військово-Адміністративний поділ Гетьманщини на полки

Лівобережна й Правобережна Україна поділялася на полки, які були військовими й адміністративно-територіальними одиницями. За даними 1650-1660 років їх налічувалось 24 (з іменами полковників на час утворення Гетьманщини 1648 року):

Правобережні полки (10)

Білоцерківський (Михайло Громика), Брацлавський (Данило Нечай), Кальницький – Вінницький (Іван Федоренко), Канівський (Семен Савич), Київський (Антін Жданович), Корсунський (Лук’ян Мозиря), Паволоцький (Іван Богун), Уманський (Йосип Глух), Черкаський (Максим Кривоніс, потім Іван Воронченко), Чигиринський (Федір Якубович, він же Вешняк); Могилевський полк в часи Гетьманщини вже був розформований.

Лівобережні полки (9)

Гадяцький, Кропивнянський – Лубенський (Филон Джеджелій), Миргородський (Матвій Гладкий), Ніжинський (Прокіп Шумейко), Переяславський (Федір Лобода), Полтавський (Мартин Пушкар), Прилуцький (Тимофій Носач), Стародубський, Чернігівський (Мартин Небаба).

Слобідська Україна (5)

Ізюмський (Іван Сірко), Острогозький, Охтирський, Сумський, Харківський.

На чолі кожного полку стояв полковник, який мав полкову старшину: полкового обозного, писаря, осавула, хорунжого та інших. Полк поділявся на сотні, які очолювали сотники, що мали при собі сотенну старшину (сотенного писаря, отамана, осавула, хорунжого); отамани відали справами козаків, що проживала в селах, а тамтешні старости – справами селян. “Полковник обирався на військовій раді, але часто безпосередньо призначався гетьманом. Передусім полковник відповідав за впровадження на місцях гетьманських універсалів, карав їх порушників (навіть «на горло»)” (МЛ с.54).

Кажучи про Гетьманщину, не слід забувати, що вона утворилася виключно завдяки Запорозькій Січі, яка була до Гетьманщини і після неї. Гетьманщина – це всього-на-всього невдала спроба перенести традиції Запорожжя на всю Україну-Русь. Ця спроба зазнала краху через бездарну реалізацію запорозького демократичного устрою представниками реєстрової старшини, яка ніколи не дотримувалась козацької демократії і була її найпершим ворогом. Не забуваймо, що керівні посади реєстрового козацтва обіймали шляхтичі литовсько-польського походження. До того ж, Гетьманщину очолив неетнічний українець Богдан Хмельницький; такими ж були й наступні гетьмани – Юрій Хмельницький, Виговський, Самойлович, Мазепа та інші. Тому й не варто було сподіватись, що Гетьманщина утвердиться на засадах істинної козацької демократії, адже козацька старшина дбала лише про власні привілеї, лишаючи поза увагою не тільки рядових козаків, але й увесь український народ.

Показово, що Запорозька Січ, як єдина опора української нації в боротьбі з поневоленням, швидко відчула недемократичний напрямок новоутвореної Гетьманщини і рішуче виступила проти Б.Хмельницького, котрий зрадив інтереси етнічного населення України-Руси. “У лютому – березні 1650р. мали місце виступи проти гетьманської адміністрації на Запорожжі під керівництвом Худолія (проголошеного гетьманом) і Гуцького. Вони були придушені, Худолія страчено. Гетьманське оточення Хмельницького планувало навіть провести каральний похід, щоб поставити на Запорожжі надійну старшину. Навесні 1650р. репресії проти селян-повстанців посилилися. Деяких їх ватажків було страчено. На старшинській раді полковники одержали від Хмельницького наказ: приборкувати заколоти та карати непокірних. Однак Д.Нечай, відчуваючи підтримку селян і нереєстрових козаків, не погоджувався з такими діями… Та, незважаючи на універсали гетьмана Хмельницького і розправи над окремими ватажками повстанців, боротьба посполитих проти повернення литовсько-польської шляхти тривала. Мали місце й рухи серед міщан… Улітку 1650р. гетьман зобов’язав полковників оберігати від нападів повстанців шляхетські маєтки. Відбулися розправи гетьманської адміністрації з ватажками левенців і опришків на Брацлавщині. У вересні 1650р. Б.Хмельницький наказав карати ватажків повстанців і на Подніпров’ї” (МЛ с.61-62).

Антинародна політика Хмельницького, котрий з народного обранця перетворився на кривавого тирана, змусила запорожців покинути Микитин Ріг, де вони нещодавно в Микитинській Січі проголосили Хмельницького гетьманом України-Руси (30.01.1648). Усвідомивши плани гетьмана утвердити колишній панський устрій на Гетьманщині, що суперечив принципам козацької демократії, запорожці подалися далі по Дніпру, за пороги, і заснували Чортомлицьку Січ в 1652 році як новий військовий центр Козацької Республіки. Будучи ревними поборниками справедливості і носіями істинної давньоукраїнської демократії, що проголошувала людей вільними і непідлеглими, запорожці відсторонюються від Гетьманщини, як свого часу відсторонились від Речі Посполитої.

Тримаючись істини, маємо констатувати, що Б.Хмельницький не був улюбленцем українського народу, як його презентують сучасні науковці-пристосованці на догоду чинній владі. В часи визвольної війни 1648-1657 років були воєначальники-патріоти більш достойні за Хмельницького на звання Гетьмана України-Руси, а головне – більш відповідні на роль керманича української нації. Такими улюбленцями народу й істинними патріотами України-Руси були полковники Данило Нечай, Матвій Гладкий, Іван Богун, Максим Кривоніс зі своїм сином «Кривоносенком». Не дарма поляки казали: «Гладкий, Нечай і Кривоніс-син, хоч з Хмельницьким ходять разом, а думають по-іншому і називають Хмельницького польським лакизою» (МЛ с.60). Тому Хмельницький підбирав собі найближче оточення виключно з польської шляхти, а народних улюбленців тримав подалі від керма, «довіривши» їм почесні місця на передових позиціях, де вони мались полягти як герої. Щодо самого Хмельницького, котрий навіть не мав на думці утворення незалежної української держави, зауважує В.Антонович: “Розглядаючи під цим кутом зору діяльність Хмельницького, ми наштовхуємося раз за разом на непорозуміння, чому після стількох перемог, перебуваючи на чолі народу і володіючи потрібною силою, Хмельницький не помислив про утворення окремої держави” (МС с.192).

Більшість істориків помилково, а почасти й зумисне, виводять витоки української державності з доби Гетьманщини ХVІІ ст., забуваючи, що Гетьманщина утворилась на зразок Запорозької Січі, яка й була праобразом української держави ще у ХV столітті. Починаючи з ХVІ ст. Запорозька Січ стає широко відома в Європі як самостійна Козацька Республіка. Відтак, витоки української державності слід визначати не з часів Гетьманщини, а з часів утворення Запорозької Січі.

Незаперечність витоків української державності з Запорозької Січі підтверджують сучасні науковці, зокрема: “Незважаючи на архаїчні домішки та фрагментарність державного устрою, Запорожжя все ж зорганізувалось на засадах державності. На рубежі європейського середньовіччя і Нового часу світової історії Січ Запорозька стала праобразом української держави… Січ виявилися придатною формою для згуртування і виживання українського народу” (УФ с.44).

Про існування Козацької Держави у 1587 році доповідав венеціанському дожу Карло Гембері, секретар папського нунція в Польщі. “Починаючи з Дмитра Вишневецького, козацькі гетьмани вступають незалежно від Речі Посполитої в прямі зносини як з Туреччиною і Кримським ханством, так і з Московською державою; беручи участь у воєнно-політичних акціях, вони найрішучіше відстоювали свою непідлеглість і діяли de facto як незалежна воєнно-політична сила… Римський папа Клемент VІІІ, посівши престол 1592 року, знав про те, що козаки і передусім Запорожська Січ, фактично перетворилися на самостійну військово-політичну силу, скоріше номінально підлеглу польському уряду… У листопаді 1593р. він направив дипломатичну місію з метою залучення українських козаків до антитурецького блоку. Разом з інструкціями Климент VІІІ надіслав булли до козаків і їхнього гетьмана, в яких палко закликав їх виступити проти турків” (КР с.84-85).

Козацька Республіка існувала близько 400 років на Україні-Русі і майже століття на крайніх кордонах (на Дунаї й на Кубані). Пів-тисячоліття козацької волі – це достатньо великий проміжок часу, щоби залишити помітний слід у всесвітній історії, принагідний до наслідування, і закарбуватися у свідомості українського народу яскравим прикладом нездоланного прагнення незалежності й свободи. Дух козацької волі, занесений Єрмаком до Сибіру (Сибір – назва тодішнього міста Іскер на березі Іртиша), розповсюдився переселенцями з України-Руси на Забайкалля, що закарбовано в українській назві міста Чита (йдучи на пошуки вільної землі, українські переселенці, проминувши Байкал, розважували: чи це вже та земля, чи не та? – звідки й виникла назва Чи-та). В Забайкаллі українська козаччина проіснувала до 30-х років ХХ століття, маючи вже дещо спотворений християнський вигляд, і залишила до сьогодні старовинний козацький уклад в сибірських поселеннях. Це стосується й Кубані, адже кубанські козаки – прямі нащадки запорожців.

Зауважимо: Козацька Республіка України-Руси не була християнською. Принаймні до ХVІІ ст. вона лишалась поза впливом християнської церкви. Витоки козацької демократії убачаємо не в християнській монархічній добі, а в дохристиянській Русі, яка наслідувала суто український, давньоруський устрій Антійського Царства, відомого ще в І тис. до н.д. Маємо літописні свідчення «Велесової Книги» про ті часи: “Про те мовили, як обирали князів-правителів старотці наші, і так правили п’ятнадцять віків через віче… Всяк мав право слово сказати – і то було благо.., бо у русів не було іншої ради, крім віче” (ВК д.Зб). Як бачимо, народно-демократичні традиції запорожців непорушно наслідували народно-демократичні традиції українців-русичів і прозоро проглядаються у вітчизняній історіографії вподовж кількох тисячоліть. Саме ця довготривала традиція зумовлює волелюбність українського народу і невичерпне прагнення свободи, що вирізняє українську націю поміж усіх народів світу.

Як зазначалось, соціально-економічний устрій Запорозької Січі і Вольності Запорозької базувався на принципах козацької демократії. Зауважимо, що козацька демократія не має нічого спільного з європейською демократією, бо європейська демократія – це буржуазна демократія, що дбає про інтереси багатіїв, а козацька демократія – це народна демократія, що обстоює інтереси народу. Успадкувавши істинно демократичні засади Стародавньої Руси, соціальний устрій Козацької Республіки ХV–ХVІІІ століть докорінно відрізняється від соціального устрою усіх держав Європи та й усього світу. Маємо підтвердження цього важливо висновку серед численних напрацювань сучасних дослідників: “Січ узаконила давні звички, місцеві обряди й народні традиції, надала їм загального значення й обов’язковості, тобто визнала їх офіційно, перетворивши у державно-правові норми. Відповідно до умов і потреб Запорожжя там діяли закони, взагалі відсутні в будь-яких писаних юридичних джерелах” (УФ с.53). В документах ХVІ–ХVІІІ століть містяться численні згадки про те, що козаки в містах і селах України “мають своїх гетьманів і різні форми власного правосуддя, які не несуть відповідальності перед жодним судом окрім суду тих отаманів, яких вони самі собі встановили, обравши суддів і старшин, і створюють у великій Речі Посполитій іншу республіку” (СГ с.58).

Історичні кордони Козацької Республіки убачаємо в записах іноземців, що відвідували Запорозьку Січ. Зокрема в 1594р. на Січ прибув посол німецького імператора Еріх Лясота і вів переговори з запорожцями; щоденник його подорожі був опублікований Р.Шоттіном у ХІХ ст. і викладає найперші достеменні відомості про незалежну Запорозьку Республіку. За його свідченням відомо: “На козацькій землі, що починалися від Случа (сучасна Хмельницька обл.), на полях видно багато дивних малих будинків з бійницями, куди втікають селяни, коли нападають татари, і там обороняються; тому кожен селянин, йдучи в поле, вішає на плече рушницю, а до боку шаблю чи тесак” (ЛЩ с.99). Це засвідчував і венеціанський посол П’єтро Дуодо, котрий у 1592 році сповіщав: «Між цими двома ріками (Дністром і Дніпром) живуть козаки – люди хоробрі в найвищій мірі, численністю від 12 до 15 тисяч» (ІКЗ с.543). Більш пізні історики, описуючи кордони, суттєво зменшують територію, що перебувала під юрисдикцією Запорозької Січі. Відтак, означимо історично засвідчені кордони Козацької Вольності.

Кордони Козацької Запорозької Республіки

Західний кордон починався від річки Случ і по межиріччю Південного Бугу й Дністра досягав Чорного моря; північний кордон проходив з верхів’я Південного Бугу на схід до Кременчука, перетинав Дніпр і далі простягався на Лівобережжі по річці Орель й виходив на Сіверський Донець; східний кордон проходив по Сіверському Донцю до його впадіння в Дін і далі по Дону сягав Азовського моря та охоплював частину Кубанського краю по річки Чабур, Єю, Кубань; південний кордон проходив від устя р.Кальміус по степовій лінії сучасних міст Маріуполь-Мелітополь-Каховка і далі по Дніпру – до Чорного моря.

Східні й північні кордони Вольностей Запорозьких потрохи посунула Гетьманщина, проголосивши себе спадкоємницею Запорозької Січі, а східні окраїни Вольностей Запорозьких почала загарбувати Московія, котра після Переяславської угоди іменувала себе Росією. Грунтовне дослідження цього питання проведене багатьма українським науковцями. Зокрема П. Лаврів зазначає права запорожців на правобережні землі понад Доном (значну частину сучасну Ростовської області Російської Федерації) аргументованими доказами: “У будівництві твердині (Ростов на Дону) брали участь українські козаки, поселені в тому районі. «Малоросіянами» заселено Сарматську слободу при впадінні річки Сарматки в Міус, а п’ять рот запорозьких і донських козаків поселено біля Таганрога для оборони міста… У 1775 році, за даними комендантів царської армії, на цих східних землях Вольностей Запорозьких часів Нової Січі проживало 56637 осіб. Безперечно це занижене число. Дослідник останнього запорозького Коша А.О.Скальковський і академік Д.І.Яворницький визначають приблизну кількість людності Новосічевої республіки 100 000 осіб” (ІУЛ с.84-90).

Права українського козацтва на Подоння зумовлені освоєнням цих земель запорожцями, про що свідчить назва одного з куренів Запорозької Січі – Донський. Майже століття запорозькі козаки утверджувались на Дону і врешті виокремились в самостійне козацьке угрупування під назвою «донців». Поповнюючи свої ряди вихідцями з України-Руси, донські запорожці поступово нарощують військову силу, підтримуючи з Запорозькою Січчю добросусідські відносини, а з 1620-их років беруть участь у спільних запорізько-донських походах на бусурман. Якщо у ХVІ столітті запорожці самостійно й неодноразово здобували турецьку фортецю Азов, звільняючи бранців, то у 1637 році вже діють об’єднанні запорозько-донські сили. Близько 4 тисяч запорожців разом з кількома тисячами донців через 6 тижнів штурму проломили мури й увірвалися в фортецю, котру потім утримували за собою вподовж 1637-1642 років, що увійшло в історію під назвою «Азовське сидіння». “Коли ж у 1641 р. на Азов рушило турецьке військо, на допомогу обложеним прийшло з Запоріжжя і з-над Дону 4-6 тис. козаків. Незважаючи на величезну перевагу (100-тисячного турецького війська, за іншими джерелами – 240 тисяч), турки після 14-тижневої облоги відступили від Азова. Навесні 1642р. царський уряд Московії, щоб уникнути війни з Портою, змусив козаків покинути фортецю, а в жовтні 1644р. запорожці на 30 чайках разом з донцями знову вдарили на Азовську твердиню” (ІУЛ с.61).

Незаперечність споконвічного права українців на правобережжя Дону засвідчене в багатьох історичних джерелах, зокрема в «Історії Русів». “Козаки Запорозькі та охочекомонні – понад п’ять тисяч чоловік полишило табір Гетьманський. Проходячи вниз рікою Доном, зупинились в гирлі його на одній косі вище міста Азова, на супротивному його березі, і побудували там місто Черкаськ по імені свойого міста Черкаса, де залишились вони назавжди” (ІР с.60). Це підтверджують і сучасні історики: “Запорожці в 1569р. заложили в пониззі Дону «городок» Черкаськ (тепер станиця Старочеркаськ в Ростовській області)… На Дін утекла частина січовиків у 1578 р., коли польський король Стефан Баторій домовився з кримським ханом вигнати низовиків з-над Дніпра… Після придушення повстань під проводом Жмайла (1625), Сулими (1635), Павлюка (1637) й Остряниці (1638) багато козаків утекло від помсти польської шляхти. Вони поселилися над горішним Дінцем та іншими річками, а «тисячі дві» пішли на Дін. Є відомості про перехід у Донське доріччя цілих груп українців-переселенців із Чугуєва, Усерда, Корочі, Білгорода, Рильська, Воронежа, Ромен, Гадяча, Лубен, Олешні, Миргорода, Чигирина й Боровця. Деякі джерела свідчать, що в 1638р. над Доном жило близько 10 тисяч «черкас» (українців)… Слобожанщину фактично почали заселяти учасники повстання проти польської шляхти під проводом Якова Острянина (Остряниці), який після поразки в 1638р. привів 865 сімей до Білгорода” (ІУЛ с.52-70).

Стосовно Білгорода, котрий заснував Великий Князь Київський Святослав ще у Х столітті, маємо підтвердження дослідників Маріуполя: “Почавши колонізацію приазовських степів у V-VІст., давні українці в Х-ХІІІст. жили поблизу річок Кальміусу й Міусу. За деякими свідченнями, князь Святослав Ігоревич, розгромивши хозар і зруйнувавши Саркел (на місці суч. Цимлянського вод-ща), заснував на місці теперішнього Маріуполя місто Білгород, який пізніше татари перейменували на Білосарай. Коса недалеко від Маріуполя й донині називається Белосарайською” (ІУЖ 1971, №4).

Панування запорожців у пониззі Дону засвідчує навіть російсько-імперський історик М.Карамзин, щоправда називаючи козаків «черкасами» за їхнім містом Черкаськ: “Найбільшим пострахом для варварів і захистом для Росії між Азовським і Каспійськими морями стала войовнича республіка, що складалася з людей, які говорили нашою мовою, сповідували нашу віру.., невтомних у боях, деколи впертих, свавільних, хижих, але які стерли свої провини завзяттями і хоробрими вчинками. Протягом ХV ст. вони жахали мандрівників у харківських і воронізьких пустинях, поблизу Дону, грабували московських купців на дорозі до Азова і Кафи. Їхнє походження не вельми шляхетне: вони вважалися російськими (себто українськими) втікачами, шукали дикої волі й здобичі в опустілих улусах Батиєвої орди.., закріпилися в тій області містом Черкас, назвавши його черкаським або козацьким (адже оба слова означають те саме; доставали собі жінок із землі Черкаської…). Отець Усаннов жалівся на них султанові, государеві землі Азовської, що козаки гидують залежністю від магометанського царства й признають владу Росії (тодішня назва України-Руси). В 1549р. їхній вождь… будував фортеці на Дону; вони заволоділи рікою до самого гирла, вимагали данини з Азова, воювали з ногаями й Астраханню, Тавридою та турками” (НК с.64, 87).

Як бачимо, запорозькі козаки, утвердивши своє панування в пониззі Дону, були відомі в Московії, котра почала убачати Подоння своєю територією після єднання з Гетьманщиною, згідно Переяславської угоди (1654), та наступних воєн з Туреччиною й Кримським ханством часів Петра-І за участю 50-тисячного війська український козаків 1687, 1689 та 1695-1696 років зі здобуттям Азова, котрий перейшов до Московії згідно Константинопольського договору (03.06.1700). До того ж, врегулювання земельних відносин східної окраїни Вольностей Запорозьких ускладнювалось зазіханням на цю територію донських козаків – колишніх вихідців з Запорозької Січі. Розмежування запорозьких і донських козаків було зумовлене утворенням Гетьманщини на Україні-Русі (1648), котра невдовзі підпорядковується Московії. Внаслідок бездарно складеної Переяславської угоди, де Запорозька Січ побіжно згадана лише в останньому пункті Статей, царський уряд почав розглядати Запорозька Січ як підлеглу їй військові одиницю. Діючи за принципом «розділяй і володарюй», царський уряд сприяв розділенню українського козацтва на дві частини шляхом надання привілеїв донським козакам, виокремивши їх в окремий Донський полк.

Роздаючи землі старшинам донців, московські царі спромоглися протиставити донців запорожцям, що виразно проявилося під час Полтавської битви: запорожці підтримали українського гетьмана, а донці виступили на боці російського царя. Це розмежування було офіційно затверджене царським указом 1711 року Петра-І. Донські козаки юридично підпорядковувались Московії, в той час як запорожці тримались України-Руси. Використовуючи цей слушний для москалів аргумент, дочка Петра-І цариця Єлизавета вирішила питання козацьких взаємовідносин на свою користь, визначивши границю між Січовими Вольностями і землею Донських козаків по річці Кальміус. 30 квітня 1746р. цариця Єлизавета підписала указ: «Запорожцям володіти за Дніпром річками Самарою, Вовчими Водами, Бердою, Кальчиком, Кальміусом та іншими, які впадають в них, і приналежними до них річками, косами й байраками та всіма угіддями по попередню границю з 1711 р., а від річки Кальміусу (на схід) – річками Єланчиком, Кринкою, Міусом і навіть до річки Дону повинні володіти донські козаки» (ПС ч.2, с.119). Доречно зауважити, що попередній указ цариці (11.07.1745 р.) підтверджував права запорожців проживати на Кубанських землях і займатись рибальством на річках Чабур, Єя й Кубань (ІЗК с.52). Історично засвідчено, що загарбання українських земель продовжувалось навіть після скасування царизму: “Значна частина Пінщини і Гомельської області (Білорусь) також входили колись до складу України. У 1925 році керівництво СРСР відібрало від України 14 районів, населених в основному українцями, і передало їх до складу Російської Федерації” (ПВ с.19). Не зайве нагадати, що колишні північні землі України-Руси, зокрема Гомельська, Могилевська, Брянська, Смоленська області, були окуповані Московією за необачності Б. Хмельницьк… Продолжение »