…ого, а Стародубський полк врешті був розформований, внаслідок чого сучасне м. Стародуб опинилось за межами України-Руси.

Царський уряд Московії увесь час обмежував права українських гетьманів і запорозьких козаків. Найбільше утисків зазнало українське козацтво в часи правління Петра-І. Скориставшись невдалою спробою Мазепи відновити польське панування на Україні-Русі, царський уряд почав запроваджувати свої порядки на Лівобережній Україні, що були направлені насамперед на обмеження влади українського гетьмана. Призначивши раболіпного Івана Скоропадського на гетьманську посаду замість Мазепи (06.11.1708), Петро-І приставив до нього наглядача, котрий в наступні роки не тільки постійно перебував в резиденції гетьмана, контролюючи його діяльність, але й перебрав на себе усі гетьманські повноваження, таким чином, перетворивши козацького гетьмана на особу суто фігуральну, а українських козаків – на дармову робочу силу. Так у 1721 році розпочинається спорудження Ладозького каналу (1721-1725), де за царським наказом мусили працювати українські козаки чисельністю від 20 до 30 тисяч. Скоропадський був першим слухняним гетьманом, котрий відправив під орудою П. Полуботка українських козаків на примусові «каторжні» роботи, які вигублювали цвіт української нації. Недарма існує вислів, що С.-Петербург зведений на козацьких кістках, бо більша частина «каторжан» лишалася там навіки, помираючи в болотах від голоду, холоду і хвороб.

Одночасно з виведенням значної частини українських козаків за межі їхньої батьківщини, Петро-І призначає на Гетьманщині (14.11.1721) з російських урядовців «Судову Канцелярію» і «Військову Канцелярію». Невдовзі відбулося й утворення чужоземного уряду за назвою «Малоросійська Колегія», згідно указу Петра-І (16.05.1722). Ця новоутворена державна установа під керівництвом російського бригадира Вільямінова повністю перебрала на себе колишні права гетьмана, а після смерті Скоропадського самочинно урядувала на теренах Гетьманщини, стягуючи побори з українського народу як заманеться. Показовим прикладом збільшення поборів може служити звіт Малоросійської Колегії 1724 року за відсутності посади козацького Гетьмана (після смерті наказного гетьмана Полуботка наприкінці 1723 року): «Колегія Малоросійська збільшила доходи в царську казну до 140-тисяч карбованців, крім того 40-тисяч чверток борошна для російських військ; помітна надбавка проти 1722 року, коли було зібрано в казну лише 45-тисяч крб. та 17-тисяч чверток муки!» (чвертка – міра об’єму сипких тіл, близько 210 літрів). Паралельно з підвищенням поборів на Україні-Русі починається широкомасштабне закріпачення українських козаків і приниження їх стану до рівня селян, що засвідчене історичними фактами. “У 1730р. налічувалось 20 тис. вільних козацьких дворів, у 1743р. – 11 тис., у 1764р. – 1,1 тисяч. Козаків зрівнювали у правах з селянами” (ІУК с.138).

В останні роки свого існування Гетьманщина перетворилась на фарс і трималася лише завдяки сприянню новітнього графа Олексія Розумовського, вихідця з козацької сім’ї села Лемеші (Чернігівщина), котрий був коханцем цариці Єлизавети Петрівни (1741-1761) і таємно повінчався з нею 1742 року. Олексій Розумовський організував призначення свого 22-літнього брата Кирила гетьманом «Малоросії» з присвоєнням звання генерал-фельдмаршала та наданню привілеїв козацькій старшині, котра була прирівняна до дворянства. В часи блюзнірського гетьманства малолітнього генерал-фельдмаршала Кирила Розумовського (1750-1764) царський уряд з метою обмеження козацького самоврядування в Запорозьких Вольностях створив на території Нової Січі воєнізовані поселення: Нову Сербію (1752) – від Кременчука до Гнилого Тікичу й верхів’я Синюхи, Слав’яно-Сербію – північніше верхів’я р. Кальміус (1752) та Слобідське поселення понад горішнім Сіверським Дінцем, де створено Новослобідський полк (1753), що увійшли до складу Новоросійської губернії (1764). Воєнізовані поселення так званої Новосербії, що існувала в 1752-1764 роках, мали контролювати запорожців і не допустити їх участі у народних повстаннях на Україні та в Московії.

Після смерті Єлизавети престол займає катюга українського народу, німкеня Софія Фредеріка Амалія, відома під ім’ям – Катерина-ІІ (1762-1796), котра організувала вбивство свого чоловіка Гольштейна – російського імператора під ім’ям Петро-ІІІ. За її правління настає чорна доба для України-Руси й українського козацтва. Катерина-ІІ змусила К.Розумовського «добровільно» зректися гетьманства і ліквідувала увесь уряд Гетьманщини (21.11.1764), призначивши правління Малоросійської комісії під орудою П.Румянцева (1764-1784); реорганізувала слобідські козацькі полки, замінивши їх гусарськими (1765), знищила Запорозьку Січ (1775); замість полкового адміністративного устрою на Лівобережжі України-Руси було запроваджене загальноросійське губернське управління – на Слобожанщині у 1781 році створено Харківське й Катеринославське намісництва, а в 1782 році на колишній гетьманській території створено три намісництва: Київське, Чернігівське й Новгород-Сіверське. Окрім того вона позбавила козаків привілеїв і прирівняла до селян (1783), запровадила на Лівобережній Україні-Русі кріпосне право (1783), козацьку старшину – так звану козацьку шляхту – урівняла в правах з російським дворянством (1785).

Після знищення Запорозької Січі царський уряд організував з колишніх запорожців «військо вірних козаків» на Кубані (1787), звідки й назва першого кубанського Кошу запорожців – Катеринодар (сучасний Краснодар). Під час нової російсько-турецької війни (1787-1791) військо кубанських запорожців отримало назву Чорноморське козацьке військо (1788). Козаки-чорноморці чисельністю 12,5 тисяч допомогли О. Суворову взяти Очаків (1788) та турецьку фортецю Ізмаїл (1790). Слід зауважити, що перемозі російського війська сприяв той факт, що Туреччина в цей час вела війну з Австрією, що тривала вподовж 1788-1791 років. До того ж, на боці Австрії виступили кількатисячні загони козаків Задунайської Січі, які ще у 1784-1785 роках покинули Січ і стали Кошем на військовому кордоні у Банаті.

В наступні роки українські козаки Чорноморського війська чисельністю близько 25-тисяч під проводом отамана-гетьмана Х. Чепіги зіграли вирішальну роль у завоюванні Польщі в 1794-1795 роках, здолавши під Мацеєвичами польські збройні сили на чолі з Т. Косцюшко (28.09.1794), а потім у перших рядах штурмували й здобули Варшаву, за що Суворов отримав звання фельдмаршала. Поразка поляків була страшною: 30-тис. поляків загинуло у передмісті Варшави (укріплення Прага), понад 2-тис. потонуло у Віслі, півтори тисячі потрапило у полон. Польські історики засвідчують, що без участі українського козацтва завоюванні Польщі було б вельми проблематичне. Варто додати, що з 1795 року Річ Посполита перестала існувати, а Польща взагалі зникла з геополітичної карти Європи. Територія Польщі була поділена між трьома агресивними сусідами: 62% території та 45% населення захопила Росія; 18% земель та 32% населення приєднала до себе Австрія; та відповідно 20% і 23% відійшли до Прусії.

Під час нової російсько-турецької війни 1828-1829 років українські козаки Задунайської Січі під проводом Йосифа Гладкого, якому було присвоєно звання полковника, перейшли під Ізмаїлом на бік російської армії, допомогли переправитись через Дунай і взяли участь у війні проти Туреччини, за що турки жорстоко розправилися з усіма козаками і їхніми сім’ями, що залишилися в Січі. З тих козаків, що повернулись з-за Дунаю, царський уряд організував Азовське козацьке військо (1832), яке було ліквідовано (1864), а козаків переселено на Кубань, де було утворене у 1892 році Кубанське козацьке військо, сформоване на засадах Запорозької Січі. Освоєні запорожцями кубанські землі увійшли до складу Російської Федерації, але як би не доводили російські історики свої права на цю територію, до сьогодні на Кубані збереглися українські назви поселень, а побут і триб життя кубанський козаків досі зберігся в сільській місцевості Кубанського краю, наслідуючи давньоукраїнські традиції Запорозької Січі.

Українське Низове козацтво за часи свого пів-тисячолітнього існування залишило незгладимий слід у вітчизняній і всесвітній історії. Нам ще слід усвідомити, що Запорозька Січ перебувала в надзвичайно скрутному становищі. Вона не мала ніякої підтримки нізвідки. За сучасною термінологією козацьке військо перебувало на власному господарчому розрахунку. Жодне військо у світі не утримувало само себе, та ще й вподовж багатьох століть. А Запорозька Січ була не тільки самодостатньою й військовоспроможною, але й вела безперервну війну на кілька фронтів: проти Кримського ханства й Туреччини на півдні, проти Польщі на північному заході, а згодом і проти Московії на північному сході.

Історичне значення Запорозької Січі неможливо переоцінити. В надзвичайно тяжких умовах, в найтрагічніший період історичного поступу України-Руси, запорожці якнайкраще виконали свою

історичну місію – згуртування української нації. Низове українське козацтво закарбувало своє покликання у свідомості українського народу, прославившись як осередок національно-визвольної боротьби, як оплот сміливого протистояння кріпосницькій системі європейських держав. Героїчна епоха українського козацтва і славнозвісної Запорозької Січі увійшла в свідомість українського народу як загальнонаціональне всеукраїнське явище, що дає право кожному українцеві вважати себе причетним до «козацького роду».

Запорозька Січ – унікальне явище у всесвітній історії, ще не оцінене належним чином. Ми ще маємо визнати неспростовну істину: «Якби не було Запорозької Січі – не було б і українського народу».

ПРИЧИНИ ЗАНЕПАДУ КОЗАЦТВА

“Демократичні засади. Самовладдя Хмельницького. Гетьман Виговський. «Дуки й нетяги». Калнишевський. Сагайдачний. Угода Гадяцька (1659) та Слободищеньска (1660). Брюховецький («Московські статті» 1665 року). Гетьманство Мазепи. Палій. Полтавська битва (1709).” Занепад українського козацтва був зумовлений як внутрішніми причинами, так і зовнішніми. Але першопричиною і передумовою занепаду – було відхилення українського козацтва від засад істинної демократії. Колишня рівність козаків, про яку писав свого часу Пантелеймон Куліш, поступилась місцем соціальній нерівності, яка дедалі все виразніше проявлялася в козацькому середовищі. «В початковій стадії існування братства всі козаки були нежонаті, тому що «козакові треба воювати, а не біля жінки припадати». В цьому військовому товаристві стосунки між окремими членами регулювалися військовим правом. Усі козаки творили одну неподільну громаду й різниці між ними не було жодної. Все у війську було спільною власністю коша або принаймні куреня” (ІУЛ с.49). “Запорозька громада доходила до певного ідеалу, не відомого в попередній історії. Принцип рівності панував усюди: під час загальних зборів, при розподілі майна й у приватному житті” (ІЗК с.148). На Запоріжжі доволі довго не було класового розшарування, адже козацтво втілило ідею демократії в суспільній організації Запорозької Січі, закладену ще в давньому вічевому ладі Стародавньої Руси. Демократичні засади, на яких зорганізувалась Запорозька Січ, служили запорукою її тривалого існування. За дослідженням Д. Яворницького: “Кошовий отаман-гетьман, військовий суддя, осавул та писар утворювали так звану військову старшину, до якої зараховувались курінні отамани та старі козаки. Кошовий отаман-гетьман тримав у своїх руках військову, адміністративну, судову і духовну владу. У військовий час він був головнокомандуючим війська і діяв як необмежений диктатор. Поєднуючи в своїх руках таку цілковиту владу, кошовий отаман владен був над життям і смертю кожного козака. Але попри всю свою силу кошовий отаман-гетьман не був беззастережним володарем запорозького війська; кошовий був в дійсності лише старшим між рівних, «батьком» для усіх козаків, звідки мав більше морального, ніж дисциплінарного права. Влада його обмежувалась звітом, часом і радою. Кожен кошовий щорічно, 1 січня, під час виборів військової старшини, мусив надати звіт по усіх своїх вчинках і діях, стосовно війська; при цьому, якщо за ним викривався якийсь злочин проти війська, якесь невірне рішення суду, якийсь беззаконний вчинок проти звичаїв запорозьких, то його навіть страчували на смерть… Затим кожен кошовий обирався лише на один рік; виключення робились лише для небагатьох, особливо видатних та популярних осіб, а саме: Іван Сірко (1663-1680), Кость Гордієнко (1701-1709 та періодично 1711-1733), Іван Малашевич (1734-1743) та Петро Калнишевський (1765-1775), з яких перший був кошовим отаманом вподовж 15 років, а останній вподовж 10 років; але й тут кошові залишалися на своїй посаді не на все життя, а щороку заново обирались та утверджувались на загальній раді усіх козаків” (ІЗК с.174). Відхилення від демократичних засад розпочалось в Запорозькому Війську після довготривалого гетьманства польського шляхтича Богдана Хмельницького, який перебував на посаді гетьмана незмінно вподовж 9-ти років, та ще й посмертно передав гетьманську булаву своєму сину Юрію у 1657 році. Відтак, можемо зробити висновок, що знищення демократичних засад українського козацтва започаткувала польська шляхта. Цей висновок має історичне підтвердження. Намагання узурпувати владу – характерна риса представників польської шляхта, доступившись до влади на вищих керівних посадах Війська Запорозького.

Як не парадоксально це звучить, але незворотний процес знищення українського козацтва започаткував Б.Хмельницький. Певна річ, цей висновок не узгоджується з побутуючою історіографією, але факти – вперта річ. І факти свідчать, що Б.Хмельницький був першим обраним на козацькій раді гетьманом України-Руси, який поправ козацькі традиції демократії. Він перший запровадив одноосібну гетьманську владу, нехтуючи звичаєм вільного переобрання і відкинувши козацьку раду як недоречний елемент, що перешкоджає узурпації влади. Саме він надав для наслідування фатальний приклад одноосібного владарювання на посаді гетьмана безстроково – вподовж життя. “В міру зміцнення своєї влади гетьман Б.Хмельницький став рідше збирати військові і навіть старшинські ради, вирішуючи важливі питання осібно або з найближчими старшинами. Частим явищем стало призначення ним полковників, сотників та іншої старшини, що порушувало січові демократичні традиції виборності старшини. Гетьман Б.Хмельницький суворо розправлявся з тими, хто виступав за обмеження його влади” (МЛ с.56).

Самовладдя Хмельницького також зазначав дослідник українського козацтва С.Голобуцький: “Зосередження усіє законодавчої та виконавчої влади в руках гетьмана призвело до того, що він усе рідше почав збирати колись традиційні військові ради і навіть ради старшин. Сучасники так характеризували повновладдя Хмельницького: “У них (козаків) радить гетьман, і що де їм гетьман велить робити, те вони й роблять”. Не викликає сумніву, що Б.Хмельницький прагнув зробити свою владу спадковою, що також суперечило демократичним звичаям і традиціям українського козацтва” (СГ с.59-63). “На початку квітня 1657 р., виконуючи бажання хворого гетьмана Б.Хмельницького, рада старшин передала булаву молодому синові Хмельницького – Юрію Хмельницькому (якому було на той час лише 16 років). Після смерті Б.Хмельницького, що сталася 27 липня, наприкінці серпня Генеральна військова рада у Чигирині проголосила Юрія Хмельницького гетьманом. Проте Іван Виговський, спираючись на своїх прибічників із старшин, домігся усунення Юрія Хмельницького. Незабаром, 27 жовтня 1657 р., на військовій раді у Корсуні гетьманом було проголошено І.Виговського” (МЛ с.116). Сталося це лише завдяки недалекоглядні політиці самого Б.Хмельницького і його фанатичній прихильності до поляків, зумовленій власною національністю.

Нагадаємо, що І.Виговський (гетьман 1657-1659), як етнічний поляк і потомний шляхтич, був ворогом українського народу і під час битви на Жовтих Водах перебував у польському війську. Після польської поразки він потрапив у полон до кримського хана, але був викуплений особисто Хмельницьким і призначений на посаду Генерального писаря Війська Запорозького. Зауважимо, що Генеральний писар був другою особою після гетьмана в ієрархії козацької старшини і призначення на цю посаду ворога, щойно викупленого з полону, засвідчує зраду національних інтересів українського народу, що й спричинило жахливі для України наслідки з історичною назвою «Руїна».

Цей безвідповідальний вчинок має лише одне логічне пояснення: Хмельницький керувався не патріотичними пориваннями, а голосом власної крові польської, і втілював не національні інтереси етнічних українців, а амбітні прагнення польської шляхти. Недарма після підписання Виговським зрадницької Гадяцької угоди (16.09.1658) з Польщею, яка по суті повертала Україна-Русь під зверхність Речі Посполитої, а сам Виговський присягнув на вірність польському королю, почалися заворушення серед рядових козаків: “Лунали вигуки про те, що старшини за шляхетські привілеї продали козацьку волю” (МЛ с.124). На Запорозькій Січі проти Виговського підняв заколот І. Сірко, оголосивши що «гетьман запродав Україну ляхам». Врешті загальнокозацьке невдоволення переросло в повстання, яке очолив отаман-гетьман І.Сірко, полковник І.Богун та військовий суддя І.Беспалий, що змусило Виговського у 1659 році тікати в Польщу, де він за свою діяльність на благо Речі Посполитої отримав звання сенатора і посаду Київського воєводи (замість померлого А.Киселя). Лукаві науковці до сьогодні перекручують історичні факти, які стосуються ганебної діяльності гетьманів-запроданців, зокрема Б.Хмельницького й І.Виговського. Навіть такі зрозумілі речі, як обкрадання козацької громади і приховування крадених грошей, сучасні історики-пристосованці намагаються подати якомога толерантніше. “Наприклад, обраний у 1657р. гетьманом Іван Виговський, щоб пошанувати козацтво, відкопав велику суму грошей, сховану ним ще вдвох з Богданом Хмельницьким” (УФ с.86).

Виговський насправді відкопав гроші, поцуплені з загальновійськового скарбу і приховані вдвох з Хмельницьким, але не для того, «щоб пошанувати козацтво», а для того, щоби підкупом, подарунками й могоричами запопасти посаду гетьмана і продовжити ганебну гетьманську політику гноблення й обкрадання українського народу та безконтрольного привласнення здобутків Війська Запорозького. Та й було що красти: “До військового скарбу поступали торгівельні мита, а також податки з млинів. Селяни на колишніх «королівщинах» та магнатських землях сплачували й віддавали «меди й чинші на Хмельницького». Лише останні давали скарбу Гетьманщині 100 тис. злотих щорічно” (МЛ с.52). “Коли гасло «Без хлопа і пана» стало звучати не так дружно, коли вигнані польські пани почали замінятися панами українськими, вилупленими з козацьких полковників, – то колишній ентузіазм народу, який творив перемоги, почав опадати і Хмельницький почав мати поразки за поразками. Частина штабу Хмельницького (Нечай, Кривоніс, Богун та ін.) розуміли причину і намагалися знищити її, але друга більша командна частина (сам гетьман Хмельницький, генеральний писар Виговський, генеральний обозний Носач та ін.), вкусивши панування, не мали сили й охоти відмовитися од нього і, щоби зберегти його, взяли орієнтацію на зовнішню силу, закликавши Москву на поміч проти Польщі.

Що дала Україні та поміч, ми, ой як добре, знаємо, але полковникам і отаманам вона дійсно помогла, вона закріпила за ними «вольності й маєтності», себто дала змогу «вольно» на землях-маєтностях, захоплених козацькою старшиною, закріпити «хлопів», які хотіли бути вільними, і панувати над ними. І за право мати своїх українських «хлопів», козацькі отамани стали «хлопами» московських царів, а продана ними Україна на триста років загубила свою державність” (ВВ с.14). Не відступаючи від істини, маємо визнати, що Б.Хмельницький навряд чи хотів знищити українське козацтво свідомо, бо воно служило йому надійною опорою влади. Але шляхетська пиха не давала йому можливості усвідомити істинне значення козацьких традицій, котрі він, як неетнічний українець і вихованець польського королівського двору, навряд чи й знав. Проте, так чи інакше, відповідальність за знищення українського козацтва лежить на ньому у більш значній мірі, ніж на його наступниках, для яких узурпація влади вже наповнюється реальним матеріальним змістом. “Тим часом козацька старшина діяла подібно до польської шляхти – прагнула володіти землями, селами, мати підданих. Тому український народ відчуваючи настрої старшини, ставився до неї вороже, бо підозрював у її політиці своєкорисливі цілі. Ці соціальні протиріччя виявилися вже в остання роки гетьманування Б.Хмельницького, та особливо вони загострилися в часи правління його наступників” (МЛ с.115). Достатньо навести офіційні відомості про неймовірні доходи, які отримував отаман-гетьман Нової Січі у вигляді плати від московського царя. “Від 1737 року, лютого 2 дня, зберігся рескрипт “про надання запорозькому війську жалування”, а саме: кошовому отаману – 600 карбованців, судді, писарю й осавулу – кожному по 300 крб., тамтешньому архімандриту – 60, священику – 40, двом дияконам – 50, а курінним отаманам 38 чоловікам – по 30 (тобто 1140) та козакам – 2860 (тобто півкарбованця на кожного, якщо не менше; – для довідки: тодішня ціна коня з хомутом – 8 крб.)” (ІЗК с.439). Як бачимо, козацька старшина, окрім дарованих царем маєтностей та земельних наділів, отримували левову частку царської жалування, що засвідчує відхилення від демократичних засад козацької старшини на чолі з отаманом-гетьманом, котрий був слухняною маріонеткою чужоземних гнобителів. Користолюбство січової старшини засвідчують дослідники архівних документів Нової Січі, зазначаючи “нездорові риси січової демократії, поширені у ХVІІІ ст., – практику підкупу і споювання запорожців старшиною перед виборами… В оплаті січової старшини проглядаються ознаки несправедливості… – посадовий оклад кошового піднімається до 600 крб., іншим головним старшинам – до 300 крб. Це викликало обурення товариства. І в 1741р. отаманія ухвалила, щоб платня кошовому не перевищувала 100 крб.” (УФ с.56-57).

Для порівняння маємо дуже важливе свідчення Е. Лясоти у нотатках його перебування в Запорозькій Січі (9.06.1594 – 1.07.1594), де сказано про запорожців: “Це військо утримувати легше, ніж військо іншої нації, бо на їхніх начальників не треба витрачати особливих коштів, котрі зазвичай становлять немалу суму. Крім того вони мають власну зброю й боєприпаси, до яких не треба замовляти й утримувати спеціальних гармашів, бо багато хто з них (запорожців) сам уміє з ними обходитись” (ЛЩ). Щодо відсутності особистих пільг чи якихось привілеїв отамана-гетьмана в часи істинної козацької демократії зазначає й Д. Яворницький: “Життя кошового отамана, як і всіх інших старшин, ніскільки не відрізнялося від життя усіх козаків: він перебував завжди у тому самому курені, в котрому був до обрання свого на посаду кошового; харчувався як і раніше у тому курені разом з козаками; навіть одяг отримував з загального військового скарбу. Так було споконвіку і лише під кінець історичного існування Запоріжжя військова старшина почала обзаводитись власними будівлями в Січі і мати окремий стіл (харчування) для себе, а в ХVІІІст., за свідченням очевидців, кошові отамани почали жити в окремих будинках, які вибудовувались посеред площі; там же стояли окремі будинки для військового судді та писаря” (ІЗК с.176). Виборність посади отамана-гетьмана Запорозького Війська та щорічний звіт перед козацькою громадою наприкінці діяльності гарантували належний демократичний устрій Запорозької Січі, де гетьман мав необмежену владу, але звітував за використання цього права наприкінці свого гетьманства. Саме ця умова нетривалого гетьманства унеможливлювала використання влади для власних цілей, присікала користолюбство та привілеї козацької старшини, урівнюючи їх з усіма козаками. Порушення цієї умови призвело до того, що козацька старшина почала збагачуватись за рахунок козацької громади, і це збагачення ставало чим далі все більшим. Якщо Іван Сірко мав неподалік Січі в Чорному лісі власну пасіку у вигляді особистого отаманського привілею, то в наступні роки це розцінювалось як невинна забавка у порівнянні з тими величезними доходами, які отримувала козацька старшина. Досліджуючи соціально-економічну та політичну історію Нової Січі (1735-1775), В.Голобуцький розкрив структуру феодальних господарств-зимівників старшин та заможних козаків, довів використання в них наймитів і виникнення кріпосницьких тенденцій, зосередження в руках їх власників значних багатств. Земля формально залишалась нероздільною, громадською, і користуватись нею формально міг кожен козак. За бажанням козаків Кіш виділяв їм землю для обробітку, а також сіножаті та випаси. Але цим переважно користувалась старшина та заможні козаки. Вони і влаштовували на відведених землях прибуткові господарства – зимівники (ЗС с.163-205).

Зокрема, “Петро Калнишевський – останній кошовий отаман Запорозької Січі, володів зимівниками, табунами коней та чередами худоби, займався промислами та торгівлею, експлуатував наймитів; обмежував діяльність козацької ради у справі виборності старшин. Обсяг щорічних торговельних операцій кіньми у П.Калнишевського досягав 14 тисяч голів” (ІЗК с.12, 511). “Загалом Калнишевський, крім зимівника в балці Водяній (де стояло три хати і працювало 30 робітників) мав ще один, а також дві садиби – в Січі та її передмісті. Багатство П.І.Калнишевського було оцінене в 86 тисяч карбованців. Йому належало 639 коней, 176 голів рогатої худоби, 13 тисяч овець, 1039 кіз, 106 свиней, 9 буйволів і 5 ослів, – разом близько 16 тисяч голів скотини… Полонська-Василенко, котра зібрала ці дані, характеризує власність старшинських осіб, здебільшого як господарство не трудове, не селянського типу, а поміщицько-капіталістичного, де використовують найману працю” (УФ с.88). Поява заможного прошарку козацтва, так званих «дуків», призвела до фатальних змін соціально-громадського устрою Запорозької Січі. До ХVІІІ ст. Запорожжя не знало ідеї приватної власності, зокрема на землю. Проте заможні хазяї, отримуючи прибутки з власних господарств-зимівників, прагнули зміни умовного права власності на землю на безумовне і закріпити за собою це право довічно. Російський історик Г. Міллер, сучасник тодішніх подій, використовуючи документи міністерства закордонних справ, зазначав 50 тисяч душ, котрі наймитували в таких господарствах-зимівниках, звинувачуючи запорозьку старшину в тому, що вона збагачувалась за рахунок втікачів з панських та боярських маєтностей (МГ с.54). З укоріненням приватновласницьких інтересів запорозької старшини, на чолі з заможним отаманом-гетьманом, в Запорозьких Вольностях починається незворотний процес переродження загально-громадської (козачої) власності, що була у спільному користуванні всього Війська Запорозького, в її цинічну протилежність – приватну власність. А це, у свою чергу, спричинило цілком природні зміни, характерні капіталізму.

З появою приватної власності на Запорожжі зароджується злочинність, як невід’ємна частина антидемократичних перетворень в суспільстві. В 1764 році Козацька Рада навіть ухвалила рішення про покарання злодіїв, крадіїв, а також переховувачів та перекупщиків краденого. Причому, від отамана-гетьмана відбиралося традиційне право помилування. Зауважимо, що це був перший писаний закон, що не опирався на звичаї Запорозької Січі, яка почала стрімко деградувати на шляху незворотного занепаду. Запорозька Січ звернула на цей шлях після смерті славнозвісного отамана-гетьмана Костя Гордієнка (1733) – автора «Пактів і конституції Війська Запорозького». Запорозька старшина Нової (Підпільної) Січі, розбудованої в 1735 році, вже не дотримувалась споконвічних козацьких традицій, дбаючи лише про власне збагачення. “За таких умов щезла ідеальна соціальна єдність товариства, на поверхні з’являється реальна майнова нерівність… Під кінець Січ все більше стає схожою на торгове місто, ніж на воєнний форпост” (УФ с.95).

Прикметне, що саме в часи гетьманства П.Калнишевського, котрий занедбав Запорозьку Січ і привів до скону Запорозьке Військо, постає з оновленою силою незалежне козацьке військове угрупування під назвою “Гайдамаки”. Виникнення гайдамацького руху, як оновленого стану українського козацтва, спричинилося внаслідок відсторонення Нової Січі від священного козацького обов’язку – захисту національних інтересів українського народу. “Тяжке життя спричинило цілий ряд повстань народу польської України у 1734, 1750, 1764 роках і, нарешті, у 1768 році викликало «Уманську різню» (Коліївщину). Саме ці селянські повстання на Правобережній Україні і називаються в історії гайдамаччиною… До економічної причини повстання додалася релігійна, що надала йому характеру страшної жорстокості з боку православного населення до панів-католиків та їхніх постійних поплічників у пригнобленні народу – жидів” (ІЗС с.60). Бездіяльність отаманів-гетьманів Нової Січі змушувало український народ повставати на боротьбу без участі Запорозького Війська, причому ця боротьба набула найбільшого розмаху саме за часів гетьманства П.Калнишевського. Відсторонення козацьких старшин від боротьби за права й вольності українського народу спонукало деяких низових козаків до самостійних дій. У різних балках, на островах та по байраках запорожських вольностей почали гуртуватися летючі загони гайдамаків з метою жорстокої помсти панам і їхнім поплічникам – жидам. На захист національних інтересів українського народу повстав Максим Залізняк – виходець із селян Черкащини, козак Тимошівського куреня Запорозької Січі. Навесні 1768 року Залізняк зібрав однодумців в урочищі «Холодний Яр» Мотринського лісу, поблизу Чигирина, звідки гайдамаки розпочали грімкий поступ національно-визвольної війни, що має історичну назву – Коліївщина.

Варто додати, що П.Калнишевський усвідомлював свою злочинну бездіяльність, тому під час Коліївщини, коли сталося велике повстання в грудні 1768 р., уся військова старшина Нової Січі разом з Калнишевським втікали під захист російських укріплень Новосіченського ретраншементу. Важко не помітити, що польська шляхта внесла в українське козацтво не тільки жадобу узурпації влади, але й ще одну фатальну невідповідність демократичним засадам – соціальну нерівність. З появою цієї пагубної тенденції військова справа стає не священним покликанням патріотів, а джерелом прибутку для козацької верхівки, яка заради власного збагачення ладна була поступися моральними принципами і козацькими чеснотами. Соціальну нерівність запорожців започаткував польський король Сигізмунд-ІІ ще у 1572 році, коли уперше взяв на службу 300 козаків і вніс їх в реєстр, призначивши відповідну плату та привілеї за службу. Звідси починається поділ на реєстрових козаків і простих, тобто розпочинається соціальне розшарування: старшини і заможні козаки з одного боку, а біднота (голота) – з другого. Будь-які привілеї, що надаються окремим представникам суспільства, виділяють їх в окрему привілейовану верству і ставлять над суспільством, що в свою чергу вносить в суспільство розкол і розмежування. Поділ суспільства на бідних і багатих – це кінець демократії і початок узурпації влади користолюбцями та негідниками, що збагачуються за рахунок громади.

Розкол козацтва через запровадження соціальної і майнової нерівності набув своєї виразності після Куруківської угоди 1625 року, згідно якої складався реєстр на шість тисяч козаків, котрим надавались вагомі привілеї. Зведення реєстру мало велике значення для внутрішніх відносин у козаччині, спричинивши ворожнечу між заможними козаками (дуками), лояльними до польського уряду, і простими (нетягами), що утворили непримиренну опозицію. “Польща, зрозумівши свою помилку, що по смерті Сагайдачного не поставила гетьманом лояльну людину, тепер звернула на це пильну увагу і «старшим» козацьким став силою Куруківської умови Михайло Дорошенко (1625-1628). Він був найпридатнішої людиною у тому важкому становищі – проведення реєстру і утримання в послуху крім своїх козаків ще й випищиків… Проте між тими, що не були прийняті в реєстр – для них з 1625р. установлюється назва випищиків, – важко було шукати прихильника польського уряду. Збройна комісія не тільки їх скривдила, зводячи перший докладний реєстр і відбираючи їх козацькі привілеї, але й безпосередньо силою понизила їх, скинувши їх проводиря Жмайла з гетьманства. Коли вже перед тим між козацькими партіями панувала велика незгода, часом і усобиці, то тепер ця ворожнеча ще загострилися, бо уряд увійшов у ближчі стосунки з однією з партій. Безпосередньо після комісії 1625р. ворожнеча в… Продолжение »