Котовское казачество

“ВИТОКИ КОЗАЦТВА”

П Е Р Е Д М О В А

Історичний матеріал, який дійшов до нас і який використовують науковці при дослідженні козаччини, був написаний у ті часи, коли Україна-Русь перебувала під зверхністю Речі Посполитої і Московії. Відтак, запорожці, які боролись проти поневолення українського народу, вважались в тогочасному суспільстві не патріотами, а навпаки – мало не злочинцями. Будь-які прояви істинного висвітлення історичних подій були неможливі у ті часи. Не було й мови про визнання провідної ролі українського козацтва у збереженні української нації, як за часів Речі Посполитої, так і за часів московського царату. Щодо часів Незалежності України, то об’єктивне дослідження української козаччини не тільки можливе, але й цілком правомірне, хоча й не узгоджуватиметься з побутуючою історіографією, яку нещодавно викладали імениті науковці.

Історична правда настільки страшна, що її важко усвідомити. Передовсім зауважимо, що реєстрові козаки за всіх часів були найманцями і використовувались чужинськими урядами для придушення визвольної боротьби українського народу. Тож вельми прикро, що вітчизняна історія продовжує звеличувати колишніх ворогів українського народу до рівня національних героїв. «Витоки Козацтва» покликане спростувати кон’юнктурні виклади науковців та виправити побутуючі спотворення історичної доби українського козацтва, де кожна історична особа та визначна подія має своє належне місце, відповідно до свого призначення в українській історії.

ВИНИКНЕННЯ КОЗАЦТВА

“Русичі. Лайдаки. Козаки-промисловці. Військова організація. Гедимін. Ольгерд. Вітовт. Грюнвальдська битва. Тамерлан. Золота орда. Московія. Куликівська битва. Єрмак. Польські королі. Січ 1385р.”

Козаки, як демографічна група українського суспільства, існували на Україні-Русі з дохристиянських часів, лише називалися вони військовою дружиною. По усіх князівствах від часів Стародавньої Русі при кожному князі були вірні дружинники, які за свою самовіддану службу отримували певні привілеї, зокрема й земельні наділи. Ці військові люди зазвичай не займались землеробством, а для обробки землі використовували наймитів (себто найманих працівників). Так утворювались заможні родини, які служили опорою князю в часи військових походів. Крім того, успадкування батьківських традицій породжувало військові династії, які посвячували себе ратній справі. Вони виокремлювались з-поміж селян, віддаючи перевагу заняттям не сільськогосподарського призначення. Представники таких військових династій невдовзі після монголо-татарської навали означились в українському суспільстві під назвою «козаки».

Зрозуміло, що вітчизняна історія не в змозі охопити усіх представників військових династій. Проте, з огляду давності князівської традиції на Русі, можемо з упевненістю стверджувати, що на Україні-Русі рясніло представниками військової верстви та їх численними нащадками. Треба розуміти, що монголо-татарська навала не знищила дощенту військову верству українців-русичів. Полягли у битвах лише боєздатні воїни, але залишилися ті, що не приймали участі у воєнній баталії за віком. Ці колишні захисники вітчизни, неспроможні до битви за похилим віком, виплекали нове покоління воїнів, чиї батьки й діди загинули на ратному полі. Нове покоління воїнів зросло на предківських традиціях українців-русичів і почало зватися «козаками», успадкувавши чесноти своїх праотців – антів. Саме вони, зрощені на Предківській Вірі та давньоруському звичаї самоврядування, утворювали розрізнені осередки військових угрупувань, що склали основу козацтва і невдовзі зорганізувались в Запорозьку Січ.

Про здатність українського козацтво до самоорганізації йтиметься далі, на разі лише зазначимо, що козацькі угрупування, які були спроможні себе захистити, перебували в Причорноморських степах задовго до появи зорганізованого козацтва під назвою Запорозька Січ. В козаки шли знедолені, але не скорені люди, здатні зі зброєю в руках відстояти свою людську гідність. Окремі козацькі ватаги на Україні-Русі зазначаються істориками як «ватаги промисловців», які на все літо вирушали на мисливсько-рибальські промисли. В європейській історіографії такі розрізнені козацькі ватаги, що об’єднувалися в гурти та промишляли в українських степах, звалися «лайдаками».

Сучасне значення слова «лайдак» тлумачиться як «немаєтна, бездомна людина», що цілком відповідало тодішньому стану промислових козаків – першопоселенців «дикого степу», як казали за часів панування монголо-татарської орди. Промислові козаки таборилися по берегах річок, по байраках та балках; жили в бурдюгах – напівземляних помешканнях, на зразок яких згодом постали загальновідомі запорозькі курені. Бурдюг – це козацька землянка в степу на 10-20 чоловік; у бурдюзі одні двері та одне віконце – маленьке та таке, як миска, кругле, – а то й без вікна. Козаки ставили піч у бурдюзі, щоби хліб пекти, та робили кабицю – страву варити. Кабиця – це обкладена каменем яма. За згадками очевидців, «зимою, як добре кабицю розпалити, так камінь аж горить – уже холодно не буде». Згодом на місці бурдюгів засновувались «зимівники» – козацькі хутори, що складалися з хат, повіток та інших господарських будівель.

“Стихійне утворення Запорожжя показує, що справжнього, «природного» козака не можна створити штучно, шляхом спрямованої організації. Козаччина була гостинною для самітників, але не всі їй підходили, та й не всі виявлялися готовими до випробувань – там могли вижити лише люди виняткових фізичних і душевних якостей. Баланс принад козацького життя й стримуючих обставин довго діяв як саморегулятор чисельності козаків. Як у Західній Європі далеко не кожен ставав лицарем, так і козаків творили час і обставини з людей, які мали до того покликання” (УФ с.17).

“Широкі Наддніпрянські простори, не зважаючи на всю небезпечність, були занадто багаті природними дарами, щоб не приваблювати до себе людей… І Дніпро, і його незліченні допливи аж кишіли величезними запасами риби; околишні степи були густо населені всяким звіром… Але нащо витрачати пишні слова, коли можна одним словом зазначити, що Україна все одно що обітована земля, яка тече медом і молоком. Багата земля вабила до себе людей смілий і активних, які ходили промишляти звіроловством і риболовством в околишні степи. Ходили, певна річ, не поодинці, а зібравшись в невеликі озброєні ватаги… Низ Дніпра, та частина його нижче порогів (т. зв. плавні), давало найбільше здобичі. Це був «Великий Луг», що його потім запорожці називали своїм батьком. Звичайно ранньою весною збирались в Каневі, Черкасах та інших наддніпрянських населених пунктах ватаги промисловиків і на все літо вирушали в свої «уходи». Життя серед небезпеки, під загрозою щоденної зустрічі з ворогом, гартувало вдачу, утворювало відважні, уперті, витривалі характери. Вертаючись на зиму до своїх домівок і приносячи многоцінну здобич, зароблену працею своїх рук, ці люде приносили з собою вільний дух степів, дух протесту проти всякого примусу, дух «сваволі й непослушенства», як казалось тоді. В очах мирних мешканців внутрішніх провінцій ці люде виглядали скоріше як свавільні розбишаки, ніж звіролови й риболови. Їх боялися й стереглися. Цих людей вже при кінці ХV віку множилося стільки, що вони складали вже окрему суспільну верству й мали вже свою окрему назву: їх звали козаками” (ІУН с.152).

Маємо підтвердження й суто українського (давньоруського, рутенського) походження слова «козак» за визначенням європейських істориків. “На Заході найраніша згадка про козаків зустрічається у генуезькій хроніці кінця ХVст., де йдеться про події у Кафі 1474р. З більшою ясністю говорить про козаків польський гуманіст М.Меховіта у знаменитому латиномовному «Трактаті про дві Сарматії» (1518), який відіграв принципово важливу роль в ознайомлені Західної Європи із східно-слов’янським загалом і Україною зокрема. Автор «Трактату» розрізняє “козаків – слов’янських, рутенських втікачів-селян… Козак – рутенське слово, ним називають хлопа, підданого, бродягу, пішого або кінного”. Це цінне підтвердження дійсного походження українського козацтва, підтвердження, повз яке пройшли дослідники проблеми, яка викликала стільки сперечань” (КР с.45). Слушно пояснити, що в західноєвропейських кругах Рутенією звалась Мала Русь, власне Галицько-Волинське князівство часів Данила Галицького (1201-1264), про що свідчить титул його сина Лева – князь Рутенський. “Рутенія – величезна країна, сусідня з Грецією та Болгарією; ..а князь там Лев” (ІУП с.209).

Видатний дослідник українського козацтва академік Дмитро Яворницький (1855-1940), організатор археологічної експедиції на Хортицю 1927 року, зазначає офіційні згадки про козаків ХVст. “Із акта 1499 року дізнаємося, що вже тоді ходили вниз по Дніпру якісь козаки, добуваючи там рибу і продаючи її потім у Києві; з інших актів відомо, що численні українці мали звичай щовесни подаватися до порогів і нижче по Дніпру, ловити там рибу, добувати звіра, а восени повертатися в міста і продавати в’ялену рибу та звірячі хутра” (ІЗК с.411). Слід зауважити, що не всі козаки поверталися зі степу, деякі залишалися і перебували зиму у степу. Таких козаків називали за їхнім помешканням «зимівниками». Як зазначав Яворницький, «це були перші пункти колонізації просторої, дикої й пустинної степової рівнини: – спершу заводились бурдюги, потім зимівники і, врешті, села сімейних та несімейних козаків».

“Мабуть у Черкасах утворився найперший центр повстанців козаків, які нищили татарів на Україні. Про наскоки місцевого населення на татарів згадує в 1245 році італійський посол Плано де Карпіні, який, їдучи до монголів, зупинявся в Києві” (ІУЛ с.48). Перші документальні згадки про організоване козацтво убачаємо в “Літописі” Григорія Грабянки: “Поляки (власне литовці), прийнявши в свою землю Києв і малоросійські краї у 1340 році, через деякий час усіх тамтешніх людей обернули у рабство; але ті, з цих людей, хто спрадавна вважали себе воїнами, котрі навчилися володіти мечем і не визнавали над собою рабського ярма, ті, не витримавши гніту й підкорення, почали самовільно оселятися біля ріки Дніпра, нижче порогів, у пустинних місцях та диких полях, харчуючись рибними та звіриними ловами” (ГГ с.21).

Відтак маємо підстави до висновку: козаки, як військові угрупування українців, почали утворюватись після монголо-татарської навали в ХІІІст., щоби самотужки оборонятися від чужинців. Військову організацію українських козаків слід розглядати як самостійне об’єднання розрізнених козацьких угрупувань, що зорганізувались до захисту південних кордонів України-Руси після великої перемоги 1363 року русько-литовського війська під проводом Гедимінового сина, Ольгерда, у битві з об’єднаними силами Золотої Орди на Синіх Водах (р.Синюха, ліва притока Південного Бугу). В наслідку цієї перемоги українські землі були звільнені від ординської зверхності аж до Чорного моря, а в усті Дніпра та під Білгородом були зведені фортеці для захисту південних кордонів України-Руси, що перебувала у складі Великого Русько-Литовського князівства. З того часу почали утворюватись козацькі залоги – військові гарнізони і відтоді побутує назва українського війська – «козаки», на відміну від іноплемінних військових угрупувань, що перебували на Україні-Русі.

Зауважимо, що відсутність офіційних свідчень про наявність українського козацтва та місць перебування тієї чи іншої Запорозької Січі в історичних документах держав-поневолювачів України-Руси не дає підстав для твердження про їхню відсутність. Історично підтверджено, що українське козацтво виступило у складі русько-литовського війська, очоленого литовським князям Вітовтом, і складало головну бойову силу при розгромі німецьких рицарів христоносців у вікопомній Грюнвальдській битві 15 липня 1410 року. За свідченням польського хроніста ХV ст. Яна Длугоша, половина русько-литовсько-польского війська складалася з українців-русичів: «з 17 полків Литви 10 набиралися на території України, Білорусі та Смоленської землі, а з 16 польських полків 6 складалися з мешканців Поділля і Галичини». Польський історик за зрозумілих причин неймовірно перебільшує кількість кварцяних військ католицької Польщі у битві проти католицького ордену, направленому виключно на Русь та Литву і завершеному гучною поразкою Тевтонів і усього німецького лицарства, однак засвідчує участь українського козацтва у розгромі Тевтонського ордену.

Незаперечним доказом боєздатності українського козацтва у ХІVст. служить історичний факт утримання суверенітету Русько-Литовського Князівства після битви 1399 року з Тамерланом над Ворсклою під орудою Вітовта. “Це ломить силу великого литовського князя й зупиняє його гін до Чорного моря, але не усуває його впливу на внутрішню політику Золотої Орди, що з неї вилонюється, як самостійна держава Кримська орда. Її основоположником був один з намісників орди, Хаджи-Гірей, що обороняючи свою самостійність від Золотої Орди, найшов собі опору в литовсько-польському союзі… В 1480р. скинула Московщина татарську зверхність, а в 1502р. розпалася Золота Орда… В 1552р. піддається московському князеві Іванові-ІV татарська Казань, а в 1556р. татарська Астрахань” (ІУТ с.318). З цього часу князь Іван «Грозний» почав величатися першим царем Московії, яка іменувалася в європейській історіографії Володимиро-Суздальським князівством і взагалі не розглядалася європейськими правителями як самостійна держава, бо вважалася північною провінцією Руси, яка входила до складу Великого Русько-Литовського князівства.

Щоби не склалося помилкового враження про військову могутність Московії, яка сфабрикувала свою вигадану історію, користуючись аморальним правом шовіністичної імперської зверхності ХVІІ-ХХ століть, зауважимо, що Московське князівство визнало монголо-татарське поневолення без бою і перебувало в ординському ярмі ще наступні сто років після звільнення України-Руси від зверхності Золотої Орди. Побіжно нагадаємо, що після здобуття Києва у 1240 році ханом Батиєм, був призначений київським воєводою «легендарний московський герой» Олександр «Невський», як союзник Батия. Окремо зауважимо, що сучасні історики повторюють традиційну помилку, називаючи Володимиро-Суздальське князівство – Московським, а суздальського князя Олександра «Невського» – величають князем московським. Варто наголосити, що Москва проголошується столицею лише у 1410 році, і саме з чого часу починається історичне існування Московського князівства.

З огляду на вищезазначене, ще потребує неупередженого дослідження широко рекламована битва на Куликовому полі в 1380 році над Доном (в гирлі р. Непрядви) на предмет участі у цій битві так званої «московської раті», бо Московія – незрозуміло чому? – після тієї «перемоги» продовжує перебувати в ординському підданстві ще вподовж наступного століття. Вигадану звитягу «московського» війська бездумно переповідають сучасні історики, як наприклад: “Позиції Московського князівства зміцніли після Куликовської битви 8 вересня 1380 року, у котрій московське військо, до якого належали й загони з українських та білоруських земель, розгромило орду… Долю битви вирішив засадний полк, очолений князем Д. Боброком-Волинським, і наступ інших… полків, у складі яких були українці й білоруси” (ІУК с.70). Взявши до уваги, що в 1380 році не існувало «московського» війська, стає цілком зрозуміло – хто здобув перемогу у битві на Куликовому полі.

Увиразнює сумнівність «московської» звитяги той факт, що Куликівська битва сталася в місцевості з численними українськими назвами, зокрема неподалік містечка Черкаси над Доном (попри гирла р. Сосна; правобережжя Дону; суч. Липецька обл.), що служить незаперечним доказом тодішнього перебування там українського козацтва, що й оприкметилось в назві міста. Та й кордон суто козацької землі завжди проходив понад Доном, що засвідчує споконвічну приналежності цієї території до України-Руси з центром у Києві, а не до віддаленого Володимиро-Суздальського князівства з тодішнім стольним градом Володимир-на-Клязьмі, адже Москва стає столицею лише у 1410 році, коли Україна-Русь відстоювала свою незалежність у вищезгаданій Грюнвальдській битві.

“Московські книжники з середини ХVст. почали обгрунтовувати свою спадковість від князів київських… на зверхність над усіма землями колишньої Київської Русі. Під руками вони мали літописний текст – володимирське зведення 1185р. де здобуття Києва у 1169р. князем Андрієм Боголюбським, видавалося як перенесення центру держави з Києва у Володимир, а всі наступні князі київські були перетворені у володимирських васалів. Перенесення столиці з Володимира… до Москви, столиці фактичної, було здійснене після 1409р. при укладанні Троїцького літописі. Так народилася «звичайна схема» вигаданої російської історії, під яку почали підганяти літописні тексти… Цю схему закріпив М.Карамзін та О.Погодін, і вона стала загальноприйнятою у російській дореволюційній історіографії” (УІЖ 2003, №4). Слушно зауважити, що в часи княжої доби Києву належали землі навіть сучасного басейну р.Москви, зокрема Свірилеськ в усті Сіверки (ліва притока Москви). Літопис повідомляє, що княжич Олег, син Святослава Всеволодовича – Великого князя Київського, у 1775 «повернувся у свою волость, до Лопасни (городище на пр. березі Оки, навпроти устя р.Лопасни), а звідти, пославши воїв, Олег зайняв Свірилеськ, бо то була волость Чернігівська» (ЛР с.321). Щодо Андрія Боголюбського, не завадить нагадати, що невдовзі після пограбування Стольного града Києва цей «шановний муж» був убитий своїми ж слугами і викинутий на смітник, як непотріб, у власному княжому місті Боголюбий поряд з м. Володимир-на-Клязьмі у 1174 році (згідно, ЛР с.314).

У ХVст. починається поступове загарбання українських земель з боку Московії, яка на підтвердження своїх вигаданих прав вдалася до релігійної облуди, виступивши з ідеєю духовного лідерства після падіння Костянтинополя у 1453 році. Наприкінці ХVст. ця ідея трансформується в теорію, яку сформулював чернець псковського Елизарівського монастиря Філофей; згідно його висновку першим «центром Всесвіту» був Рим, другим – Костянтинополь, третім – Москва. Відтак Москва, проголосивши себе «третім Римом» у 1492 році, самозвеличується на власних вигадках, а московські князі починаються помпезно іменуватися царями.

Про цілковиту відсутність військової могутності Московії свідчить Лівонська війна (1558-1583) проти Лівонського ордену німецьких рицарів за вихід до Балтійського моря. Як відомо, Московія програла цю війну і виходу до моря не здобула. Відтак, її територіальні здобутки нарощувалися здебільшого безчесним шляхом, за чужий рахунок, користуючись слушною нагодою. Так, наприклад, діяла Московія при становленні Речі Посполитої часів «золотого віку» Августів Сигізмундів, коли землі України-Руси безконтрольно захоплювали польські магнати – скільки кому заманеться. Користуючись нагодою, московські князі прихопили й собі східну частину України-Руси, як «нічийні» землі, до яких зокрема входили сучасні області: Брянська, Могилевська, Курська, Білгородська, Липецька, Воронезька, Тамбовська, значна частина Ростовської й Саратовської областей, і навіть частину Смоленщини й Сіверщини, котрі споконвіку підлягали Києву. Відновлення суверенітету захоплених суто прикордонних земель Смоленщини й Сіверщини домігся Стефан Баторій (1576-1586), причому це сталося за правління самого «войовничого» московського князя Івана «Грозного» (1533-1584), котрий звеличився в часи опричнини за приказкою: «молодець проти овець, а проти молодця – сам як вівця». Так звана «грізність» московського князя, що утвердив свою владу військово-поліцейськими актами опричників, трималася на каральних акціях головоріза Малюти Скуратова, котрий зі своїм кінним загоном лиходіїв гарцював по Московії і різав беззахисних бояр, як курчат, за наказом царя. Проте при зустрічі з українським козацтвом, яких направив польських король Баторій на відновлення північно-західного кордону України-Руси, уся войовничість миттю злетіла з князя Івана і він почав благати миру через довірених осіб у самого папи римського. “Стефан Баторій домігся повної перемоги у боротьбі з московським царем Іваном Васильовичем Грозним. Він одібрав у царя шість російських міст на північно-західному кордоні. Іван Грозний, через римського папу Григорія VІІІ, попросив у Баторія миру і мир йому було даровано в Запіллі. При цьому Стефан утримував за собою Полоцьк та Ліфляндію і відтіснив російського царя від Балтійського моря, до якого той так спрагло рвався” (ЩВ с.281). Крім того були вибиті й наступні зазіхання Московії на ці землі, що мали місце після смерті Баторія. “Узимку 1609-1610 р. козацький корпус чисельністю 30 000 шабель підбив Сіверщину і узяв Чернігів, Новгород-Сіверський та інші замки. Всі ці сіверські землі і Смоленськ закріпив за Річчю Посполитою Довлинський договір” (ІУЛ с.62). Мало того, приналежність Смоленщини до України-Руси знову була утверджена у Польсько-Московській (Смоленській) війні 1632-1634 років, де 20-тисячне Військо Запорозьке за участю кількатисячного польського загону присікло чергове зазіхання москалів на споконвічні українські землі. Поляновський договір (14.06.1634) між Польщею й Московією підтверджував умови Деулінського перемир’я 1618 року, згідно якого Московія зрікалась зазіхання на Смоленські землі.

Що ж до вивільнення Московії з ординської кормиги у 1480 році, то це сталося не внаслідок військової могутності москалів, а завдяки розпаду Золотої Орди, роздертої внутрішніми чварами та міжусобицями після нищівного удару, що завдав їй у 1395 році відомий полководець Тамерлан (1336-1405) – емір Середньої Азії, засновник держави Самарканд. Розбивши монголо-татарські орди, він пройшов через сучасну Луганську область аж до Дніпра, де зустрівся у битві з русько-литовським воїнством. “Звідтіль Тимур повернув на схід до гирла Дону, де захопив Азак (стародавня Тана, сучасний Азов). Його загони розграбували й спустошили Крим і стерли з лиця землі золотоординську столицю Сарай-берке над Волгою” (ІУЛ с.42). В 1430р. золотоординські залишки сформували Велику Орду, яку с самого початку роздирали внутрішні чвари за владу. У 1436 році від Великої Орди відокремлюється Казанське ханство, а в 1449 – Кримське. В 1456р. Велика Орда відступає на Волгу, де на початку ХVІст. розпадається на Астраханське ханство (за Волгою) і Ногайське – понад Азовським морем між Кубанню й Дніпром, яке у ХVІІст. розділяється на три орди – Буджацьку, Едикчульську і Едиссанську, що розселилися по причорноморських степах аж до Дунаю. У 1478 році Менгли-Гирей (син Хаджи-Гирея) підкорився турецькому султану і уклав союз з дідом Івана «Грозного», що згодом допомогло Московії скинути ординську зверхність. “Князь московський Іван ІІІ Васильович багатими подарунками спонукав кримського хана до походу на українські землі. Навесні 1482р. «прийде Мегли-Гирей… град Києв взя й огнем сожже». Загарбані київські коштовності (золоту чашу і дискос із Софійського собору) подарував хан Іванові ІІІ” (ІУЛ с.43).

Безславна Московія, безсоромно звеличена на брехні в часи великодержавного російського шовінізму, перебувала на задвірках загальноєвропейського розвитку і ходили в ликових лаптях аж до так званого «єднання» з Українською Гетьманщиною через необачність Б.Хмельницького. Це дало змогу відсталій, убогій, найвіддаленій провінції України-Руси втиснутись на європейську арену подій Пізнього Середньовіччя. Лиже завдяки бездарній, холопській позиції продажний українських гетьманів, московський цар Петро-І «прорубав вікно у Європу» і збудував Петроград на кістках українських козаків у прямому розумінні цього слова. Запорожці і реєстровці, заслані в заболочене устя Неви на примусові роботи по зведенню міста, гинули тисячами. Та й врешті-решт згинули всі, як один, завдяки своїм же горе-гетьманам, котрих тепер безпідставно звеличують ні за що.

Показово, що попервах литовські правителі всіляко сприяло утворенню міцної козацької залоги як у пониззі Дніпра, так і по степовій зоні південної частини України-Руси. “Правительство литовське побудувало на окраїнах своєї держави укріплені пункти, які дуже гордо звались «замками». Але не треба уявляти ці замки на західно-європейський зразок – це були скромні земляні укріплення, обнесені валом і ровом” (ІУН с.151). Значення тих «замків» полягало у тому, щоби навколо кожного з них утворювалось поселення, що в українській історіографії отримало назву «козацька слобода». У такий спосіб чисельні військові угрупування українців-русичів, що склалися в часи довготривалої визвольної війни з ординцями, знаходять своє історичне призначення в утворенні козацьких гарнізонів, що стають на сторожі південних кордонів Батьківщини.

Зрозуміло, що козацькі гарнізони мусили мати свій військовий центр, котрим стає Запорозька Січ, утворення якої слід віднести на 80-ті роки ХІV століття, власне на час проголошення Кревської унії 1385р. Згодом козацькі поселення в степовій зоні України-Руси поєднуються в адміністративні округи, що звуться «паланками». “Паланочний полковник, який жив далеко від Січі й разом зі своїми помічниками – писарем та осавулом – відав прикордонними роз’їздами й керував козаками, які сиділи в степу, у своїх хуторах та слободах” (ІЗС с.105).

Окремо зауважимо на хибність побутуючої думки, буцімто Запорозьке Військо було від когось залежне відносно військового реманенту та боєприпасів. По-перше, запорожці могли самотужки виготовляти порох і навіть відливати ядра до гармат, зокрема для своїх фальконетів (дрібнокаліберні гармати на запорозьких на чайках ХVІ–ХVІІІ ст.). По-друге, не слід забувати про традиційну козацьку зброю, успадковану від Амазонок і Антів, – це лук, спис та шабля. Мало того, що козаки справно володіли своєю традиційною зброєю, вони продовжували користуватися нею поряд з вогнепальною зброєю вподовж багатьох століть. Побіжні згадки про це убачаємо в історичній хроніці, зокрема в щоденнику капелана польського війська часів битви під Кумейками 1637 року, де «стрілою з лука був тяжко поранений в голову один з товаришів брацлавського воєводи» (ЩВ с.406). Іншу згадку, а головне офіційну, залишив віце-президент Адміралтейської колегії часів Петра-І: “В 1699 році віце-адмірал Корнелій Крюйс писав про запорожців, що вони користуються луками й стрілами, котрими вельми влучно поціляють” (ІЗК с.221). Інакше кажучи, навіть не маючи належного забезпечення боєприпасами для вогнепальної зброї, Запорозьке Військо було боєздатним і готовим до відсічі ворога.

Дослідження самооб’єднання українського козацтва в військову організацію під назвою Запорозька Січ ускладнюється відсутністю офіційних свідчень тодішніх істориків, які за зрозумілих причин бажали приписати утворення українського козацтва іменитім представникам литовсько-польської шляхти. Проте маємо неспростовні докази наявності самоорганізації українських козаків, які без сторонньої допомоги змінювали місце розташування Запорозької Січі багаторазово. Інший приклад самоорганізації козаків – гайдамацький рух, що утворився, знов таки, без сторонньої допомоги і до якого історики не спромоглися приписати жодного іменитого шляхтича.

Показовим прикладом самоорганізації українських козаків може прислужитися утворення козацтва на Дону з вихідців із Запорозької Січі в ХVІст., звідки Іван «Грозний» (1530-1584) у 1581р. закликав кошового отамана Єрмака, українця за походженням, на завоювання Сибіру. Жодному історику не спало на думку приписати якомусь литовсько-польському магнату організацію донських запорожців (”донців”), звідки вийшли відомі провідники національно-визвольної боротьби, як Степан Разін (повстання 1667-1671) та Омелян Пугачов (повстання 1773-1775). Причина в тому, що Донщина не входила до складу Речі Посполитої, тож не виникало й зазіхань накинути в гетьмани донським козакам якогось шляхтича.

Відтак, утворення Запорозької Січі слід розглядати не як результат зусиль литовсько-польського уряду, а як результат самоорганізації українського козацтва всупереч зусиллям Речі Посполитої стати на заваді козацькій організації. Мало того, Запорозька Січ, не зважаючи на усі спроби Речі Посполитої знищити її, трималася вподовж чотирьох століть.

Для остаточного доказу самоутворення Запорозької Січі наведемо приклади негативного ставлення відомих історичних осіб до українського козацтва з офіційних джерел, починаючи з Сигізмунда-І (польського короля 1507-1548) – першого тирана українського народу, що роздавав землі України-Руси направо й наліво поміж польської шляхти: “Золотий вік Сигізмунда-Августа був золотим для панів, але залізним для польсько-руського простолюддя. Від сього країна збідніла, промисли запали, кам’яні споруди перетворились на руїни, поміж простого люду пошилась найжахлива бідність і зубожілось. Таким чином, економічний гніт з боку польських панів та їх орендаторів-жидів, насилля з боку польського найманого війська в українських містах, неприховане бажання польської влади знищити козацтво – все це разом узяте було причиною страшенної, фанатичної ворожнечі запорожських козаків з поляками” (ІЗК с.375). “Сигізмунд-ІІ Август (польський король 1530-1572) запровадив статут 1557р., за яким поміщику та його управителю жиду надавалося право стратити своїх селян на смерть; він вперше взяв на службу 300 запорозьких козаків і вніс їх в реєстр (для запровадження майнової нерівності і соціального розшарування запорожців); за його правління побудовано замок на о.Мала Хортиця з метою запобігання втеч селян на Запоріжжя; в одному з листів до Кримського хана він висловив надію, що фортеця на острові Хортиця допоможе старості Д.Вишневецькому приборкати козаків. Стефан Баторій (князь трансільванський 1571-1576 та польський король 1576-1586) у 1572р. збільшив число реєстрових козаків до 600; у 1578р. здійснив невдалу спробу ліквідувати Запорозьку Січ; вів переговори з Кримським ханством про спільний похід на запорожців; заборонив торгівлю з Січчю і запровадив смертну кару нереєстрових козаків; задля приборкання запорожців наказав у 1578р. спорудити для резиденції наказного гетьмана місто Батурин, назване на його честь, над річкою Сейм (польський сейм – перекручена назва з’їзду давньоруських князів – «снем»). Сигізмунд-ІІІ Ваза (польський король 1587-1632) придушив козацько-селянські повстання ХVІст., провадив політику гноблення й колонізації населення України та Білорусії; уклав Брестську церковну Унію 1596р., започаткувавши релігійне гноблення українців. Владислав ІV Ваза (польський король 1632-1648) – посилив утиски українського народу, придушив народні повстання на Україні 1635-1638 років, збудував фортецю Кодак 1635р. для нагляду за запорозькими козаками, здійснив невдалу спробу ліквідувати Запорозьку Січ у 1638р. під орудою польського комісара Мелецького. Ян Казимир (брат Владислава ІV, польський король 1648-1620), як і його наступник Сигізмунд-ІV – жорстоко придушували народні повстання в часи Гетьманщини. Михайло Вишневецький (польський король 1669-1673) вороже ставився до українського козацтва і Запорозької Січі. Ян ІІІ Собеський (польський король 1674-1696) – полководець, учасник битв проти армії Б.Хмельницького. Август ІІ Сильний (польський король 1697-1706 та 1709-1733) захопив Поділля з Кам’янцем-Подільським і всю Правобережну Україну; придушив повстання народних мас під керівництвом фастівського полковника Палія. Вітовт Кейстутович – князь Великого князівства Литовського 1392-1430 років, противник залежності Литви від Польщі; на українських та білоруських землях ліквідував удільні князівства і створив воєводства з литовськими намісниками, прихильник католицької експансії, заснував католицькі єпископські кафедри на Україні (в Луцьку і Кам’янці-Подільському). Євстафій Дашкевич (1535) – литовський воєвода, черкаський та канівський староста, пропонував уряду Литви побудувати на Дніпрі фортеці для припинення втеч селян у пониззя Дніпра; з самого початку своєї діяльності провадив боротьбу проти козацтва, що формувалося у пониззя Дніпра” (згідно, ІЗК с.494-519). Вишневецький Дмитро (Юрій) Іванович – князь, земельний магнат, мав володіння на Волині, був черкаським та канівським старостою, але ніколи не був гетьманом Запорозького Війська. За наказом польського короля був направлений в Запоріжжя “для стримування лихих людей – шкодників… не допускати козаків робити зачіпок чабанам и шкодити улусам татарським” (ІЗК т.2, … Продолжение »